Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

– Що було далі? – Марк схоплюється з крісла, ходить сюди-туди по кімнаті. Що ж, я розумію його стан. Сама відчуваю подібне. Суцільна чорнота і темрява. І добре ще, що ми відкриваємо цю чорну скриньку разом з Марком. Бо ж наодинці пережити таке не кожному під силу…

– Я мусив продовжити. Бо інакше навіщо було все що було до? – професор важко встає, дивиться на нас обох з-під лоба. Знову без каяття. Скоріше з викликом. – Люба… Вона погодилась допомогти… – моторошна тиша западає в кабінеті. Я відчуваю, як по шкірі повзуть тисячі холодних мурах… 

– Люба стала моїм надійним асистентом. Вчасно давала тобі ліки, вчасно провокувала приступи, коли це було потрібно, і записувала їх… 

– Який же ти мерзотник! – спалахує Марк, однак зупиняється. Ми обоє розуміємо, що в нас ще багато питань до професора, на які відповісти може лише він. 

– Так, синку, так. Ти правий. Але я жорстоко заплатив за це. Я втратив обох своїх дітей… 

– Як вона померла? Любов? Ваша донька і моя дружина? – холодно, моторошно холодно питає Марк. – Ви ж знаєте, так? 

– Знаю…

Знову клята глуза тиша. Я почуваюсь, як комаха, що застигла в тягучому бурштині, в цій тиші. А ще почуваюсь зайвою, адже вони говорять зараз про жінку, яка була дорога їм обом. 

– Люба все більше сперечалась зі мною і все більше не хотіла допомагати та давати ліки тобі, Марку. Можливо, вона любила тебе… По-своєму. В той день вона мала дати тобі ще одну дозу, і я б отримав підтвердження своїй гіпотезі. Але вона відмовлялась. Я поїхав з нею. Думав, вговорю вже там. Але вона раптом сказала, що розкаже все тобі. Бо немає сили терпіти і бути частиною цього…

– О боже… – видихає Марк. – Ви… її вбили? 

– Випадково. Я хотів зупинити її, але вона… це сталося випадково… – тільки тепер на очах професора з'являються сльози і біль. Йому не шкода було чужих дітей, але життя своєї все ж було цінним… 

– Вона впала зі сходів. Випадковість. То була проклята випадковість, але так сталося… – Ніколаєв сідає за свій важкий темний, як і його погляд, стіл. 

– Це ви переконали мене, що я… вбив її? Ви? – очі Марка палахкотять болем і ненавистю. 

– Це теж випадковість, синку. Твій брат Вадим і ти вибігли майже одночасно. Але Вадим, знаючи, як часто ви сварились, подумав, що це була чергова сварка… Ти нічого не пам'ятав… А я вирішив, що так краще буде для всіх…

Немає сил слухати і розуміти весь цей жах мені. 

А як же Маркові? 

Який жив з усвідомленням, що він, можливо, позбавив життя жінку, з якою жив, з якою лягав в одне ліжко? 

Але на наші емоції час ще буде. А зараз мусимо задати найважливіше питання, на яке може відповісти тільки людина, яка перед нами. 

– Ви шукали ліки від хвороби вашого сина… – починаю я. – А чи є ліки від того, що ви… зробили з нами? 

– Дівчинко моя… – видихає професор. – Я б хотів, щоб вони були… Але їх немає… Можна лише намагатись контролювати свої емоції… Ті, які викликають провали чи інші… побічні ефекти досліджень. 

– І все? Побічні ефекти? – спалахую я. 

– Пробач мені. Обоє пробачте… Мушу ще щось показати вам. Хвилинку… – професор дотягується до нижнього ящика столу, шукає щось там. А ми з Марком… якби ми з ним були менш шоковані та стомлені, то може б вчасно зрозуміли і зупинили його. 

Але ні…

Постріл громом лунає в кімнаті і, здається, ще довго відлунює, відбивається від важких темних стін. 

Професор відкидається на спинку крісла так, наче просто заболіла спина і він намагався розпрямити її. І тільки криваве місиво з лівого боку його голови каже, що це зовсім не так…