Юлія Ройс - Покохай мене, Юлія Ройс

- Глава 17.1 -

Я не знаю, скільки минає часу. Продовжую стояти біля автомобіля. Мене трусить. Здається, що зараз серце розірветься на шматки. А потім відчуваю знайомі руки та голос, який додає мені сил: 

– Бляха, що сталося, Теє? – питає схвильовано Марк, а я знову плачу, бо не можу контролювати все це. 

Я не пам'ятаю, як ми опиняємось у салоні його автівки. Марк дає мені воду, і я п'ю її великими ковтками. Потім ми їдемо кудись. Він нічого не запитує, а я не маю сил щось пояснювати. 

А потім ми переступаємо поріг незнайомої мені квартири, і я вперше дивлюсь йому в очі. 

– Що це за місце? – питаю. 

– Квартира моя, – відповідає. – Проходь. 

Я знімаю взуття і прямую у вітальню, що з'єднана з кухнею. Тут все так ідеально, наче ніхто не живе. Свіжий ремонт, нові меблі, ідеально чиста кухня. 

Оглядаю все і радію, що є можливість трохи відволіктись від того, що роз'їдає зсередини. 

– Хочеш кави? – питає Марк, коли сідаю на диван. 

– Так, – кажу. Мені потрібні ці кілька хвилин, щоб зібрати все в голові. Потім я спробую пояснити йому свій зрив. – Дякую, що приїхав. 

Марк ставить чашку на стик переді мною та усміхається кутиками губ. Сідає в крісло навпроти мене і дивиться прискіпливо. 

– Може, я і сповнений таємниць, Теє, але мої почуття до тебе справжні, – відповідає. 

Я ковтаю слину і дивлюсь на свої руки. Не знаю, що казати. Відчуваю себе зламаною лялькою. 

– В мого тата є коханка, – видавлюю з себе ці слова і глибоко вдихаю, бо знову хочу розплакатись. – Я приїхала до нього в офіс і застала їх.

Марк мовчить. Обмірковує те, що почув, а тоді сідає поруч зі мною і до себе пригортає. 

– Мені шкода, – шепоче. 

– Мені теж, – кажу. – Я здогадувалась, що щось не так. Останнім часом він практично не бував вдома. І мама якась дивна. Мабуть, вона знала все. 

– Я так розумію, що ти втекла? – питає, ніжно торкаючись долонею моєї спини. 

– Втекла, – киваю. – Просто в той момент це здавалося мені найкращим виходом. Я дзвонила Тіму, але він не відповідав. 

– В нього тренування, – відповідає Марк. 

– А ти чому відповів? – розгублено на нього дивлюсь. 

– Я не був на тренуванні. Після нашої розмови не зміг ніяк взяти себе в руки, – зізнається. – В мене навіть з'явилося бажання розказати тобі все, але… воно швидко розвіялося. 

Мені прикро, що Марк не хоче нічого мені розповідати, але я не можу його змусити. Можливо, колись щось зміниться між нами. 

Телефон Марка починає дзвонити, і я помічаю ім'я брата на екрані. Напружуюсь, бо не хочу зараз його бачити. 

– Не кажи, що я в тебе, – прошу. 

– Він буде хвилюватися, – хмуриться Марк. 

– Потім я його наберу, – запевняю його. – А зараз… я просто не знаю, що казати.

Марк мовчить. Дивиться на мене, а тоді відповідає на дзвінок, увімкнувши гучномовець. 

– Що там, друже? – питає Марк. 

– Ти чому не на тренуванні? – захекано питає Тім. 

– Виникла одна термінова справа, – відповідає, дивлячись на мене. 

– Тренер розлючений. У нас гра скоро, – додає Тім. – Слухай, ти сестру мою не бачив? Не можу до неї додзвонитися. 

– Та ні. Хіба в неї не тренування сьогодні? 

– Та мабуть, – замислюється Тім. – Тоді вирішуй свої справи, а я тренуватися далі. 

Він закінчує виклик, а я видихаю. Тім не панікує, отже, з татом ще не говорив. Це тішить. 

– Що тепер? – питає Марк. – Що ти збираєшся робити? 

– Можна я залишусь в тебе? – питаю, дивлячись йому в очі. – Тільки на сьогодні. 

– Можна, – киває. – Ти можеш скористатися душем, якщо хочеш. 

Мені не потрібен душ. І зараз я це занадто добре розумію. Сама тягнусь до Марка і першою цілую. Він вагається кілька секунд, а тоді відповідає. 

Мені здається, що це якесь божевілля, але я хочу божеволіти, лиш би Марк не зупинявся. 

Повністю втративши контроль над собою, сідаю на нього верхи й відчуваю, що він також з останніх сил стримується. 

– Теє, нам треба… зупинитися… – він видихає це поміж поцілунків, а я знімаю з себе футболку і тягнусь до його речей. 

– Ні, – всього одне слово, але в ньому вкладено все, що я відчуваю. 

– Ти будеш шкодувати. Я не той.. – Марк не встигає договорити, бо і його футболка падає на підлогу. 

– Ти той, – кажу, дивлячись йому в очі. – Це все, що ти маєш знати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍