Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

15.3

***

― Тепер йдемо купувати подарунок твоїй мамі? ― запитую, коли вже розрахувавшись, виходимо з бутіка. ― Що вона любить? Розкажи трохи про неї. Взагалі про батьків. 

― А Стьопка не розказував? ― чомусь запитує. І це питання неприємно смикає десь у грудях. 

― Мало… В основному, що його в сім’ї ніхто не розуміє та не підтримує… ― намагаюсь відповідати чесно. Хоч це навіть не половина того трешу, що він виливав на мене. Але найбільше плювався отрутою на Марка. 

Мовляв, старший брат ― татова гордість. Сама чесність та правильність. Його вічно ставлять у приклад, вимагають бути таким же та не поважають самого Стьопку, як особистість. А Янчик (наче на яву бачу презирливо скривлене обличчя Степана, коли вимовляє викривлене ім’я брата), з його слів, то взагалі наймерзенніше створіння. Тільки й чекає, як уколоти та випендритись власними досягненнями, постійно підлизується до батьків та виховує Стьопку. 

А в Стьопки тонка душевна організація, гроші ― прах, головне свобода, мистецтво, жити теперішнім, насолоджуватись кожною миттю. Його сім’я ― зборисько нудних педантів та меркантильних телепнів. Всі бачать в ньому легковажну інфантильну дитину, а він дуже глибока й складна особистість, можливо навіть геніальна. Але генії завжди самотні та ніким не зрозумілі. 

Тоді я слухала цю маячню розвісивши вуха, як наївна школярка. Співчувала, навіть заочно сердилась на його родину, жаліла. Загалом упивалась своєю роллю рятівниці, як тільки може упиватись малолітня дурепа, начитавшись казок про Красуню і Чудовисько. Тепер навіть згадувати про це соромно. Марк точно не такий пихатий та зарозумілий, яким його описував Стьопка, то може й батьки не такі вже й погані. 

― Можна сказати, зовсім нічого не розповідав. А якщо й розповідав, то все ж хочеться від тебе щось почути, ― знаходжусь з відповіддю. 

Марк наче здогадується про те, якими епітетами молодший брат нагороджував свою сім'ю, але нічого не каже. Натомість дійсно починає розповідати. 

― Мама у мене дуже добра, всю себе посвятила нам. Ще коли було важко з грошима, а я був малий, то вона ходила на роботу. Але відколи з’явився Стьопка, а справи тата пішли вгору, вона звільнилась та стала займатись домом та родиною. У мене завжди було таке враження, що вона частково в Стьопі компенсує те, що не додала мені. На той час я вже не так потребував її уваги, от подвійна й діставалась малому…

― Ревнував певно? ― кидаю скоса погляд. Я єдина дитина в сім’ї, не уявляю як ділити з кимось любов мами й тата.

Задумується.

― Ти знаєш, ні… ― повільно промовляє. ― Мені теж хотілось, щоб у брата було краще дитинство, ніж у мене. До того я вже тоді був настільки самостійним, що мені перепадала увага батька. Я став… можна сказати, ― криво посміхається. ― Йому цікавий. З малечі що візьмеш, а з підлітком вже й поговорити можна, допомоги попрохати, спільною справою зайнятись. Можливо, якби мама не так Стьопку опікала, і вони б з татом зблизились. Але Стьопка для неї завжди був маленький, меншим... Недостатньо самостійним… Мені здається, йому не вистачало тата, тому він і виріс таким… Компенсація теж недобра річ. 

― Розумію…

Ненадовго замовкаємо, задумуємось. Зрештою, Марк продовжує:

― Тато в мене суворий, але справедливий. Він спочатку не схвалив мій вибір професії, мій виш. Як і мама. Проте таки змирились.  

У цій фразі чомусь відчуваю натяк на себе. Трохи поколює в потилиці від нехороших передчуттів. Але відмахуюсь. Все ж, чого переживаю, мені й подобатись їм не обов’язково. Це ж лише гра…

― А що твоя мама любить?

Кидає на мене хитрий погляд.

― Мистецтво… книги… історію… декор… 

― Тоді в мене є чудова ідея, ― раптом спадає на думку. ― Але, звісно, якщо не підійде, ти відразу кажи, ― все ж в останню мить починаю сумніватись. ― Тут недалечко є крамничка з просто неймовірними чудовими антикварними речами. Я туди завжди ходжу милуватись на них. Але сам розумієш, такі речі мені не по кишені. Проте як подарунок…

― Показуй, Кішко, ― підбадьорливо киває. 

І я ледь не з підстрибом тягну його на вулицю. Крамниця знаходиться за квартал від торгового центрую, але мені не терпиться просто пройтись вечірніми вулицями. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍