Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

Розділ 16

Як завжди, відчуваю невимовний трепет, коли переступаю поріг невеличкої крамнички з промовистою назвою “Antik”. І завмираю від благоговіння. 

Цей запах… Ним просякнуті меблі, книги, вазони у високих горщиках, навіть стіни. Це запах минулого. Запах чужих життів, чужих почуттів: кохання, розлуки. радості, ненависті. Я з дитинства його обожнювала. Так для мене пахла історія. Так пахло моє майбутнє. 

― Вітаю, чим можу бути корисним? ― за прилавком новий продавець. Власника крамниці я вже знаю давно, він звик, що я приходжу та подовгу милуюсь на весь цей скарб. 

― Добрий вечір, ― чемно вітаюсь. Несміло озираюсь на Марка, він підбадьорливо киває. ― Ми шукаємо подарунок… Особливий… ― нерішуче закусую губу, задумливо обводжу очима полички з різними цікавинками.

― Можу допомогти підібрати…

Знов озираюсь на Марка.

― Та я власне… ― тягну. ― Мені здається, я знаю, який би обрала… Пам’ятаєте, у вас була музична скринька… Я щось її не бачу.

― Музична скринька? ― наморщує лоба. 

― У вигляді маленького роялю з пташечкою на кришці… ― знову оглядаю полички.

― Ця скринька… ― тягне розгублено. ― Я навіть не знаю…

Серце стискається від передчуття.

― Її продали?

― Не зовсім. Її обіцяли сьогодні забрати… В обід. Але…

― Шановний, але ж уже давно не обід! ― в розмову вступає Марк, виразно дивиться на годинник на зап'ясті.

Очі продавця бігають по сторонах.

― Я розумію. А раптом покіпець повернеться, що я скажу?

― Скажете, що старанно чекали його аж до закриття магазину, ― підходить ближче. Наче давить своєю вольовою аурою. Навіть мені опиратись важко. Молоденький хлопчина і зовсім губиться. ― Хоч заброньований товар був до полудня. Ви жоден закон не порушете, якщо продасте цю річ нам.

Продавець супиться, глибоко замислюється.

― Дайте ми хоч поглянемо на неї, ― прошу, намагаючись згладити враження. 

Й зрештою, молодий працівник магазину дістає з-під прилавка пакунок. 

Обережно розгортаю крафтовий папір й завмираю. Собі пояснити не можу, чому тремтять пальці. Рояль виглядає як справжній, тільки мініатюрний. Тоненькі клавіші, завтовшки з хвоїнки, і кожна натискається, гладенька лакована кришка, золотисті, майстерно різьблені візерунки. А пташечка така тендітна й невагома, що торкнутись боюсь, здається ось-ось злетить у повітря. Намацую малесенький ключик, повертаю його, й магазин заповнює ніжна, мрійлива мелодія. 

― Вона прекрасна, правда ж? ― захоплено промовляю.

― Ми її беремо! ― вирішує Марк.

― Але ж… ― пробує заперечити продавець.

― А раптом він не прийде? ― уже знаю, що хоче сказати, й доливаю “масло у вогонь”. ― Уявіть, раптом ця людина передумали купувати. Ви втрачаєте клієнтів. При чому дарма. Ваша совість чиста перед замовником. Ви навіть більше чекали… А ось покупець навпаки, повівся дуже некоректно. Змусив вас хвилюватись, навіть не подумав, що завдав вам незручностей…

Зітхає.

― Гаразд, вмовили! ― приречено погоджується й береться перепаковувати. 

А я від радості підстрибую й кидаюсь Марку на шию. Він гмикає, але обіймає міцно, відриваючи на кілька секунд від землі. 

― Це ж чудовий подарунок, ― запитально дивлюсь у вічі. Зараз ми на одному рівні, і я захоплено роздивляюсь, що коїться в їх глибині. А там манливі вихори золотавих іскор, що закручують мою душу у глибину. Й метелики бешкетують знову, а губи поколює наче в передчутті цілунку.

― Найкращий з усіх, ― чомусь відповідає пошепки. 

Обережно опускає на землю. Але погляди наші сплітаються, наче продовжують обійми. 

― Карта чи готівка? ― несподівано звучить питання.

Ми обидвоє приходимо до тями, розриваємо контакт.

― Карта, ― Марк підходить ближче до прилавка, витягує з кишені пластик. 

А я притуляю прохолодні долоні до розпашілих щік.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍