Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нікіта
Батько сказав, що Дар’я відмовилася займатися зі мною англійською. Я й не сумнівався, тепер я точно знаю, що це вона в усьому винна.
До ліцею збираюся через силу. Анвар заїжджає на таксі, він теж не любить кататися з водієм. Їдемо мовчки. Підходящий у мене друг, ніколи не пристає з розпитуваннями. Знає — захочу, сам розповім.
Піднімаємося на другий поверх, до мене підходить Аліса, подруга Мілени.
— Нік, давай поговоримо.
— Про що? — не рухаюся з місця. Знаю ж, про що. Або, скоріше, про кого.
— Досить флексити, — морщиться вона, — ходімо.
Іду за нею в сусідній коридор і анітрохи не дивуюся, коли бачу там Мілену.
— Нік, — підбігає вона, обіймає за шию і притискається всім тілом, — не агрись, Нік! Я сумую! Тобі не набридло? Давай миритися, Нікіто...
Аліска стоїть біля вікна, ніби не чує нас і не бачить. Але я навіть при ній не хочу принижувати Мілену.
Акуратно розчіплюю її руки і прибираю з шиї.
— Міл, перестань принижуватися. Я серйозно. Між нами вже нічого...
— Вау! — перебиває мене Аліскин здивований голос. — Нічого собі, Зарічна видає! А в неї непогана фігура, виявляється...
Відкидаю руки Мілки, підлітаю до вікна і вкриваюся крижаним потом. Маша. Ні. Тільки не це.
Фіолетова сукня з червоною квіткою зліва на грудях. Йде до центрального входу, і всі у дворі обертаються їй услід.
Офігенно тоненька і спокуслива. На якийсь час навіть залипаю, забувши, що взагалі відбувається. Схоплююся, відштовхуюся від підвіконня і вискакую з коридору.
Зриваюся на біг, хоч у стінах ліцею це заборонено. Начхати.
На сходовій клітці стикаюся з Максом, він теж біжить до дверей. Раптово в голові спливають розрізнені кадри. Таємні переглядання, спільні обіди, які я вважав залицяннями до Маші. Кілька разів бачив, як Мишка з ним і Голіком йшли разом із ліцею.
Знаю, що йому відмовили засновники, буквально вчора. Мозок прострілює — це вони, вони її підмовили. Розвертаюся і з силою б'ю прямою в щелепу, а потім наздоганяю в сонячне сплетіння.
— Це ти її туди відправив...
Макс не дарма чемпіон з боротьби — я зразу ж відлітаю в найближчу перегородку, і осколки скляного вітража з гуркотом сиплються прямо мені на голову. Інстинктивно закриваюся руками.
— Піднімайся, Ніку, — чую як через вату. Обережно відкриваю очі, і бачу перед собою простягнуту руку.
Озираюся. Я сиджу посеред осколків, забарвлених червоним. Долоні й зап'ястя посічені дрібними порізами. А наді мною стоїть Каменський із розбитою губою і простягає руку.
— Та пішов ти... — намагаюся встати сам, і він присідає поруч навпочіпки.
— Це не я, Нікіто, — дивиться на мене з безвихіддю в очах, — присягаюся, я б ні за що...
— Топольський, Каменський, у медпункт. А потім до директора, — чуємо грізне над головами. Попали.
— Стули пельку, — кажу Максу.
— Це ти заткнися, — відповідає зло, витираючи рукавом кров.
У медпункті мене довго поливають перекисом і заклеюють садна пластиром. Каменський чекає зовні, привалившись до стіни. По інший бік дверей чекає Мамаєв.
— Ми відгрібати йдемо, Анваре, ти йди в клас, — відправляю друга, — а то прогул вліплять.
— З тобою все гаразд, Ніку? — вдивляється він у мене з тривогою.
— У порядку, — киваю.
Нема чого мені створювати йому проблеми з батьком і братами. За успішністю Анвара стежить його старший брат, він же ходить на збори і перебуває в батьківському чаті. А Умар Мамаєв — це справжня ходяча реклама боїв без правил. Тож краще не ризикувати.
Каменський відлипає від стіни і йде за мною, я мовчки крокую до сходів.
— Ти йди у відмову, я сам відмазуватись буду, — попереджає він з-за спини.
Посилаю крізь зуби, але в кабінеті директорки Макс починає говорити першим, не даючи мені можливості вклинитися.
— Топольський ударив мене, бо я його спровокував, — стоїть прямо і дивиться в очі директорці. — Назвав його смердючим мажором.
— Це так, Нікіто? — Отаманша свердлить мене пронизливим поглядом.
Отаманша — тому що Отаманова. Світлана Артемівна Отаманова.
— Ні, я вдарив Каменського, бо він мене просто дратує, — відповідаю, морщачись від того, як щипає перекис.
Скотина цей Каменський. Можна було мене на стінку штовхнути?
— Ти розумієш, що, якби Нікіті осколки потрапили в очі, він міг залишитися сліпим? — голос директорки дзвенить від обурення.
— Так, розумію. І я шкодую, що так вийшло, — Каменський робить таке обличчя, що навіть я йому вірю.
— Ви обидва спортсмени, гордість ліцею, який приклад ви подаєте молодшим класам, — заводить Отаманша стару пісню, і ми потроху розслабляємося.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва», після закриття браузера.