Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

class="MainText para-style-override-2">— Мабуть, нам слід узяти це за правило: завжди сперечатися в ліжку. — Він поцілував мене. — Я кохаю тебе. Я позбудуся рушниці, обіцяю.

— Ні, — відповіла я. — Це не має значення, забудь. Усе гаразд. Справді.

Ґебріел знову поцілував мене і міцно пригорнув. Я вчепилася в нього, поклавши своє голе тіло зверху на нього. Заплющила очі і випросталася на зручному камені, який був відлитий саме для моєї форми. І зрештою відчула спокій.

23 липня

Я пишу це у кафе «Cafe de l’Artista». Майже щодня приходжу сюди. Досі відчуваю потребу вийти з дому. Коли мене оточують інші люди, нехай навіть знуджена офіціантка, я відчуваю себе якось пов’язаною зі світом, почуваюся людиною. В іншому випадку я під загрозою вимирання. Ніби можу зникнути.

Іноді я хочу зникнути — як сьогодні ввечері. Ґебріел запросив свого брата на обід. Він ошелешив мене цією звісткою сьогодні вранці.

— Ми вже давно не бачилися з Максом, — сказав він. — Ще зі входин Джоеля. Я влаштую барбекю. — Ґебріел дивно подивився на мене: — Ти ж не проти?

— Чому б я була проти?

Чоловік розсміявся:

— З тебе така кепська брехуха, знаєш? Я можу прочитати твоє обличчя, як дуже коротку книжку.

— І що на ньому написано?

— Що тобі не подобається Макс. І ніколи не подобався.

— Це неправда. — Я відчула, як почала червоніти, тож знизала плечима і відвернулася. — Звісно, мені подобається Макс. Добре буде побачитися з ним… Коли ти знову мені позуватимеш? Потрібно завершити картину.

Ґебріел усміхнувся.

— Як щодо цих вихідних? І стосовно картини — зроби мені послугу. Не показуй її Максу, добре? Не хочу, щоб він бачив мене в образі Ісуса — я цього не переживу.

— Макс не побачить картини, — відповіла я. — Вона ще не готова.

А якби і була готова: Макс — остання людина, яку я хотіла бачити у своїй студії. Я подумала про це, але вголос не сказала.

Тепер мені страшно йти додому. Я хочу лишитися тут, у цьому кафе з кондиціонером, і ховатися, доки Макс не піде. Але офіціантка вже виказує нетерпіння і з багатозначною мімікою перевіряє свій годинник. Мене незабаром виженуть. А це означає, що, окрім блукання вулицями всю ніч, наче божевільна, у мене немає вибору, ніж повернутися додому і зіткнутися з труднощами. І з Максом.

24 липня

Я знову пішла в кафе. Хтось сидів за моїм столиком — і офіціантка співчутливо подивилася на мене, принаймні, мені здалося, вона передавала почуття солідарності, та я можу помилятися. Я сіла за інший столик, обличчям до кондиціонера. У цьому кутку небагато світла: прохолодно і темно — це відповідає моєму настрою.

Минулий вечір був жахливим. Гіршим, ніж я сподівалася.

Коли прийшов Макс, я не впізнала його, не думаю, що колись взагалі бачила його без костюма. У шортах він мав трохи дурнуватий вигляд. Він рясно спітнів після прогулянки від станції метро, голомоза голова була червоною і блискучою, а під пахвам розпливалися темні плями. Спочатку він не дивився мені в очі. Чи це я не дивилася на нього?

Він зробив із мухи слона, сказавши, що тепер будинок здається інакшим, що минуло стільки часу, відколи ми запрошували його востаннє, аж він почав думати, що ми ніколи знову його не запросимо. Ґебріел довго вибачався і казав, що ми були дуже заклопотані: я — своєю майбутньою виставкою, а він — роботою, і що ми ні з ким не бачимося. Ґебріел посміхався, але я відчувала: його дратує, що Макс зробив такі висновки.

Спочатку я доволі непогано трималася. Чекала на слушну нагоду. І тоді знайшла її. Макс із Ґебріелом пішли в сад і займалися барбекю. Я товклася на кухні під приводом приготування салату. Я знала, що Макс знайде підставу зайти на кухню і побачити мене. І мала рацію. Через п’ять хвилин я почула його важкі глухі кроки. Його хода не схожа на Ґебріелову — Ґебріел ступає м’яко, мов кіт, я взагалі ніколи не чула, як він пересувається будинком.

— Алісіє, — промовив Макс.

Я різала помідори і зрозуміла, що мої руки тремтять. Відклала ніж убік і розвернулася до нього.

Він тримав порожню пляшку від пива і посміхався. Він досі не дивився мені в очі.

— Я прийшов іще за однією, — сказав він.

Я кивнула. Мовчки. Він відкрив холодильник і взяв іще одне пиво. Потім почав шукати відкривачку. Вона лежала на кухонному столі, і я показала рукою.

Макс дивно посміхався до мене, відкриваючи пиво, наче щось збирався сказати. Але я випередила його:

— Я збираюся розповісти