Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— У нас квитки в театр. — Мабуть, я здавався враженим, бо він розсміявся. — Ми з Танею минулого року одружилися.

— О. Зрозуміло.

— Смерть Ґебріела об’єднала. Я б не пройшов крізь це без неї.

Задзвонив телефон Макса, відволікаючи його. Я кивнув, щоб він узяв слухавку.

— Дякую, ви дуже допомогли, — сказав я.

Я вислизнув з кабінету. На рецепції уважніше роздивився Таню — вона була гарненькою блондинкою, досить витонченою. Вона висякалася, і я помітив великий діамант на її підмізинному пальці.

На мій подив, вона підвелася і, насупившись, підійшла до мене. А потім заторохкотіла низьким голосом:

— Якщо хочете дізнатися про Алісію, поговоріть з її двоюрідним братом, Полом, він знає її краще за всіх.

— Я намагався додзвонитися її тітці, Лідії Роуз, — промовив я. — Вона не була особливо привітною.

— Забудьте про Лідію. Їдьте до Кембриджа 16. Поговоріть з Полом. Запитайте його про Алісію, і ніч після аварії, і…

Відчинилися двері кабінету. Таня відразу замовкла. Макс вийшов, і вона поспішила до нього, широко всміхаючись.

— Готовий, коханий? — запитала вона.

Таня всміхалась, але була стривоженою. Я подумав, що вона боялася Макса. Цікаво чому?

13

Щоденник Алісії Беренсон

22 липня

Мене бісить те, що в будинку є рушниця.

Вчора ввечері ми знову через це посварилися. Принаймні я думала, що причина була в цьому — тепер я не впевнена.

Ґебріел сказав, що сваримося ми з моєї вини. Гадаю, так і було. Ненавиджу бачити його таким засмученим, як він дивиться на мене з болем в очах. Ненавиджу завдавати йому болю, але все одно чомусь мені відчайдушно хочеться скривдити його, і я не знаю чому.

Він сказав, що я повернулася додому в жахливому настрої. Потім я піднялася нагору і почала на нього кричати. Можливо, так і було. Гадаю, я була засмучена. Я не зовсім впевнена, що саме сталося. Я щойно повернулася з прогулянки пустищем. Пам’ятаю небагато: я мріяла, думала про роботу, про картину з Ісусом. Пам’ятаю, як дорогою додому проходила повз один будинок. Двоє хлопчиків гралися зі шлангом. Їм було не більше семи-восьми років. Старший хлопчик обприскував меншого струменем води — на світлі іскрилася кольорова райдуга. Ідеальна веселка. Менший хлопчик захищався, випроставши руки, і сміявся. Я пройшла повз них і зрозуміла, що мої щоки були мокрі від сліз.

Тоді я не звернула на це уваги, але, згадуючи тепер, це здається очевидним. Я не хотіла визнавати правди про те, що бракує величезної частини мого життя. Я завжди заперечувала, що хочу дітей, вдавала, наче це мене не цікавить, наче мистецтво для мене — понад усе. А це неправда. Це лише виправдання — правда в тому, що мені страшно мати дітей. Мені не можна їх довірити.

Не з кров’ю моєї матері, що тече у моїх венах.

Ось про що я думала, свідомо чи несвідомо, коли повернулася додому. Ґебріел мав рацію: я була в жахливому стані.

Однак я б ніколи не вибухнула, якби не застукала його за чисткою зброї. Це так мене засмутило, що вона в нього є. І мені було боляче, що Ґебріел не хоче позбутися її, байдуже, скільки разів я благала про це. Він завжди каже те саме: що це одна зі старих рушниць його батька з їхньої ферми, що він подарував її Ґебріелу на шістнадцятиріччя, що вона йому дорога і бла-бла-бла. Я йому не вірю. Думаю, є інша причина, через яку Ґебріел її зберігає. Я так і сказала. І Ґебріел відповів, що немає нічого поганого в тому, щоб прагнути бути в безпеці — прагнути захистити свій дім і дружину. А раптом хтось залізе в будинок?

— Тоді ми викличемо поліцію, — сказала я. — Ми не стрілятимемо в них, чорт забирай!

Я підвищила голос, а він підвищив свій, іще голосніше, і ми вже кричали одне на одного, перш ніж я усвідомила це. Можливо, я трохи вийшла з-під контролю. Але я лише реа­гувала на нього — агресія була з боку Ґебріела, з тієї його частини, яку я бачу тільки час від часу, і коли таке стається, вона мене лякає. У ці короткі миті здається, що ти живеш із незнайомцем. І це страшенно жахає.

Решту вечора ми не розмовляли. Ми мовчки пішли спати.

Сьогодні вранці ми зайнялися сексом і помирилися. Здається, ми завжди вирішуємо наші проблеми в ліжку. Чомусь так простіше: оголеним, лежачи у півсні під ковдрою, прошепотіти «вибач» і справді казати це серйозно. Усі слова захисту й дурні виправдання відкидаються і лежать у купі нашого одягу на підлозі.