Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 26

Оксен.

Мені розв’язують руки. Я розтираю м’язи, що затекли. Оглядаю своє тіло, на якому немає жодної подряпини. А я чітко пам’ятаю вирвану рану на плечі, що сягала аж до грудей. Я з недовірою закочую одяг, але моє тіло чисте. Навіть тату не пошкоджені. Я видихаю, і ловлю на собі нахмурений погляд султана.

— Якби не ота красуня, — вказує кивком голови на дерев’яні двері кімнати, з якої ми щойно вийшли. — Тебе уже ввечері, закопали б у тутешньому лісі, і у свій час ти б уже не потрапив ніколи. — Махмед замовкає. Від його слів в мене мороз по шкірі. Невдоволено зиркнувши на мене, додає. — Хоч зараз, заради Аллаха, прошу, не нароби дурниць. Бо тоді тобі уже не допоможе ніхто. — султан підходить ближче, та заглядає мені в очі своїми чорними, холодними очима. Від цього погляду і його суворості, в мене аж сироти виступають. Бо бачу в його очах щось нелюдське та страшне. — Ти знаєш, що у твоїх жилах тече моя кров?

— Знаю! — сухо відмахуюся я.

— Так от, Оксене, зарубай собі на носі, в моєму роді шизиків, як у вас там кажуть, не було. Схоже ти перший.

Я мовчу. Бо ж справді хочу жити, і хочу вибратися з цього часу, та нарешті потрапити у свій вік. Тішуся, що я вже не на полі бою, і мені не потрібно справлятися з луком. Але це не найгірше, — справляння з луком. Найгіршим був отой пекельний біль, що розривав моє тіло на шматки. Мені здавалося, мене ріжуть заживо.

— Чого мовчиш? — гримить султан, відверто та суворо пронизуючи мене очима.

— Бо жити хочу, і золото твоє знайти треба... — кажу правду.

— Ні. Все-таки не зовсім недоумок, — фиркає султан, і заклавши руки за спиною, йде невеличкою кімнатою. — Нарешті дійшло. А, то як до стіни горохом.

Я оглядаюся за султаном. Його критика мене шалено дратує, але поки мовчу. Розумію, що частково заслужив на ці нотації. Хоча від цих слів почуваюся, наче підліток, що накоїв дурниць, і якого вичитують.

— Досить, великий султане, я вже все зрозумів! Краще скажи, що робити потрібно?

Султан оглядається на мене, і шумно зітхає.

— Не так швидко, голубе! Ач, який спритний! Якби послухав мене тоді, то ще в зимі, все б стало на свої місця. А якщо ми згаяли стільки часу, то тепер мусимо зачекати.

— Чого чекати, султане? Я не хочу більше чекати, — невдоволено обурююся, бо мені справді не хочеться чекати більше ні хвилини.

— Та невже? — гиркає Махмед. — А пів року пішло коту під хвіст, з чиєї ласки?!!

Я зітхаю, й примружившись цікавлюся.

— Махмеде, звідки ти так добре знаєш українську?

— За триста з лишком років, вивчив, — відмахується султан і суворо наказує. — Годі влаштовувати мені допит. Пішли зі мною, поїдемо до фортеці.

— Зачекай, Махмеде. Поясни чому ми не можемо повернутися у мій час просто зараз? — нервово цікавлюся. Бо страшенно хочу повернутися у свій час зручностей, комунікації та комфорту.

Султан хмуриться, і підійшовши ближче, заглядає мені в очі.

— Тому, що нам іще сім днів чекати до повного місяця, це ідеальний час для повернення у портал. А ще приблизно стільки ж часу потрібно, аби Цвітана цілком стала на ноги. Без неї ти нікуди не підеш. — султан хмикає і пробігшись по мені поглядом зухвало додає. — Звичайно, якщо я не вмовлю її стати моєю восьмою дружиною. — очі султана в цей момент сяють. — Вона дівка з норовом. Суміш крові з молоком! В моєму гаремі такої немає...

Махмед важко зітхає, та в останній його фразі добре чути жаль. З цього здогадуюся, що Цвітана вже йому відмовила. Я ж посміхаюся. Адже мене розважає ця ситуація. А ще розпирає цікавість. Хочеться глянути на цю красуню, яка так зачепила великого султана.

— Чого смієшся, смертний! То зовсім не смішно. Ходи краще. Поїдемо вже.

Я мовчки йду за султаном, і таки не втримую посмішки. Адже розумію, що дівчина з мого часу, таки досить серйозно зачепила мого пращура. Навіть самому цікаво глянути на неї.

Сідаємо на осідланих коней, і коли Махмед дає дозвіл, рушаємо до фортеці. З султаном їдемо біч-об-біч.

— Як ти почуваєшся? — цікавиться він.

— Наче добре, а після всього, що довелося пережити, взагалі — чудово!

— От і добре! — вловлено кидає султан. — Зараз повечеряєш, а по вечері пришлю тобі жриць кохання. Відпочинеш як слід. Наберешся сил, а вже завтра все вирішимо. — султан говорить у пів тону, аби чув лише я. — Сподіваюся, Цвітана до завтра поправиться... Бо не хочу без неї нічого починати. Якби не вона... — чоловік замовкає, але в його голосі чути жаль. — Я б втратив тебе, і надію на те, що таки врятую своє золото, що вже більше як три віки ховається в мулах Смотрича.

— Невже в жилах Цвітани теж тече твоя кров? — напружено цікавлюся.

— Ні, — зітхає Махмед та досить серйозно продовжує. — В жилах цієї Квітки тече цілюща кров. Вона володіє надзвичайним даром. В ній іскриться потужна енергетика, якою вона може рятувати, або ж навпаки, знищувати світ. Але цей дар діє, тільки в моєму часі. Тож без допомоги цієї краси, нам не впоратися.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍