Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

Луку вже знали і тепер ділилися подробицями. Знайшли його у дворі, певно, вийшов заздалегідь і поспішав до спортзалу. Власне, двірничка і знайшла — і добре, що так: товкли Конашевського жорстоко, якби одразу не потрапив до лікарні, хто знає, чим би воно скінчилося.

— Збили, — говорив Натан, засунувши руки до кишень і граючи жовнами. — Збили, покидьки, у пісочницю і — ногами. Я, коли проходив, бачив те місце: наче кнури рилися. І… плями всюди. — Він смикнув плечем, скривився.

— Пощастило, що швидка була поряд, — додала Поліна. — Виклик у сусідньому будинку, просто поїхати не встигли. Інакше б… самі знаєте, як воно буває.

Вони знали. Швидку іноді доводилося чекати кілька годин, он бабця Вухатого Клауса минулої весни так і не дочекалася.

— Та маячня ж, — хмикнув старший Кирик. — «Пощастило», авжеж. Ще скажи: пощастило, що не забили до смерті. Знайти б сволоту — і теж, ногами!

— А давайте, — запропонував Гюнтер. Він обвів їх загуслим поглядом. — Ні, я серйозно. У мене є знайомий єгер, порозпитувати можна. Явно ж приблуди, не тутешні, вирахувати — на раз-два. Га? Га?! Натане, слухай, ти коли проходив, що там говорили? Наче якісь особливі мітки у Луки лишилися, ні? Нам зараз будь-яку детальку, ниточку…

— На шиї й на руках у нього наче якісь дивні ранки, але це ж нічого конкретного, так, балачки. Давайте після уроків сьогодні провідаємо?

— Згода! Може, він цих сучар запам’ятав. Мусив запам’ятати, без варіантів! Ви з нами?

— У Марти сьогодні день народження, — сказав Стефан-Миколай. — Ми завтра підемо, а ви давайте сьогодні.

— Ну, ок. Будем на зв’язку.

Вони пішли, на ходу обговорюючи варіанти: як знайти, до кого звернутися, а головне — що робити, коли знайдуть тих, хто побив.

— Кістки? — тихо спитав Чепурун.

— Сподіваюся, — так само тихо відповіла Марта. — Дуже сподіваюся, що це лише вони.

Чепурун посовав пальцем по краю парти, шкрябонув нігтем облуплену фарбу. Стеф тим часом фотографував пакунок за пакунком і вписував цифри у відомість.

— Бене, — покликав, — допоможеш витягати книжки? Удвох швидше розсортуємо, а то вже нові он несуть.

— Треба щось робити. І я не про книжки. Та що я вам… самі ж розумієте!

— І які варіанти? — спитала Марта. — Підете виносити? Навіть якщо Ропуха вас не засіче і не зупинить — далі куди? Через вихід не вийде, там охоронець цей єгерський. А звідси не винесете.

— А якщо… — почав був Чепурун. Але договорити не встиг — їх відволік вигук у дальньому кутку, якраз біля дверей, що виходили на подвір’я.

Всі голови дружно обернулися туди, школярі та вчителі завмерли. Марта придивилася — і не повірила своїм очам.

Під дверима спиною до стінки стояв, втягнувши голову в плечі і прикриваючись правим ліктем, Артурчик. Лівою рукою він притискав до грудей здоровезний пакунок, з іншого боку в той самий пакунок мертвою хваткою вчепилася одна із малявок, от буквально висіла на ньому. Решта оточила їх щільним кільцем. Хтось копав викрадача ногами, хтось смикав на себе рукав його куртки, а дебеле, вдягнене у строгий синій жакетик дівча впилося в Артурчикову чуприну і пищало: «Злодій-злодій-злодій-злоооодій!» — на одній ноті, наче сирена швидкої.

Пауза — і до них одразу помчали вчителі, Штоц і Вегнер попереду. Не встигли ще й розборонити, а Ропуха вже напосілася на малькову класну керівницю: куди тільки дивитеся, чому допустили безчинство, — та несподівано бадьорим тоном давала відкоша, мовляв, за своїми краще дивіться, і взагалі, яке ви право маєте мене вичитувати, хто ви, власне, така, вас хіба призначили керувати, ні — то й нічого тут.

Решта школярів трималася від них на безпечній відстані, одні нервово посміювалися та перезиралися, інші, навіть не криючись, знімали все на мобільні.

Чепурун сидів сполотнілий, тримав у руці якось саму собою сколупнуту пластинку фарби. Стефан-Миколай навпаки: почервонів і привстав з-за столу; здається, він і сам не розумів, навіщо: іти розбороняти забіяк, заспокоювати Ропуху чи просто тікати звідси світ за очі.

— Гаразд, — сказала Марта. Вона теж підвелася, обтрусила з джинсів неіснуючий пил. — Не відволікайтеся. Роботи-он море. А я піду; якщо пан Вегнер запитає… чи там Штоц, наприклад, — кажіть, що в туалет.

— А ти куди? — не втямив Чепурун.

— До вашої роздягальні. Проблему розрулювати.

І перш ніж вони заперечили, прихопила свою сумку і справді пішла. Хотіла, ясна річ, щоб заперечили. Навіть сподівалася. Але вони, йолопи, тільки дивилися їй услід, Марта це спиною відчувала.

Завжди так: коли доходить до справи, допомоги від них не дочекаєшся, все доводиться вирішувати самій. Хлопчиська!..

Розділ 12

Піна та попіл

У коридорчику нікого не було, як вона і розраховувала. Марта роззирнулася. Двері до кабінету фізрука зачинені, а до роздягальні — навстіж. Погано: будь-хто, хто йтиме через спортзал до школи, помітить світло, його навіть крізь зачинені двері видно, там знизу шпарини і тому завжди тягне по ногах. А якщо помітять учителі — напевно поткнуться перевіряти: хто і чого це раптом туди зайшов і чи не займається чимось забороненим.

Кілька секунд вона зважувала, чи не закрити двері до спортзалу. Вирішила: нема сенсу. Клямка слабенька, по-перше. По-друге, йти можуть зі школи, а не навпаки, — і тоді Марта буде позбавлена шляхів до втечі.

Поки що завдяки Артурчикові у неї лишалася фора у декілька хвилин, і діяти слід було дуже швидко.

Вона клацнула вимикачами в обох роздягальнях, зачинила двері до жіночої, потім увійшла до чоловічої. Завдання просте: якщо виносити кістки зарано, варто нейтралізувати, хоча б на півгодини. Це означає: беремо, виносимо до жіночої, знешкоджуємо і переховуємо.

Ну і думаємо, Марто, думаємо, як «випадково» підкинути пакунок пану Вегнеру.

Вона прикрила за собою двері й роззирнулася, намагаючись вдихати повітря не надто глибоко.

Звичайно, слід було спитати, куди лицарі сховали пакунок, але не зметикувала, а тепер — не повертатися ж! Та тут і варіантів небагато: будували школу давно, роздягальні проектували, щоб використовувати як бомбосховища. Прямокутний простір без вікон, із величезною трубою витяжки, дерев’яними лавами вздовж стін і гачками-вішалками. Все це пофарбовано в нудотні коричнево-сірі тони, а стеля… ну, колись, напевно, була білою, адже мусила бути, чи не так?

Стіни й лави, втім, трохи урізноманітнювала (не сказати — прикрашала) творчість кількох поколінь. Моментальні нотатки про кохання й ненависть, не підвладні новим шарам фарби та й самому часові. Марта повісила сумку на найближчий гачок і витягла маркер.

Пройшлася, лишаючи ледь помітні позначки-якорі трохи нижче рівня очей. І над дверима значок тиші, не завадить.

Їй би, подумала, зараз придався курячий божок, але до школи Марта його не носила: раптом помітить хтось із учителів. Та хай там як, впораємося.

Вона сховала маркер і почала пошуки. Насамперед присіла навпочіпки й зазирнула під лави. Побачила пилові балабушки, чиюсь скоцюрблену шкарпетку, приліплені знизу