Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

із карміновими прожилками, кулька. Ненависть, злість — така соковита, яскрава. Що вони собі понавидумували, два дебіли! І коли! Замість того, щоб зайнятися кістками, вирішили на порожньому місці…

— Доброго ранку! — сказав раптом хтось у неї над вухом. — Молодці, що прийшли, не забарилися. А то я вже трохи хвилювався.

Штоц справді мав занепокоєний вигляд. Він поглянув на годинник, пошукав поглядом Вегнера і кивнув йому, щоб підійшов.

— Мені телефонував пан директор, він отримав додаткові розпорядження. Наказано перевіряти й вилучати всі старі підручники та книжки, п’ятнадцятирічної та більше давнини. Їх ми здаємо окремо. Перекажіть, будь ласка, черговим.

— А що із вашими? Я дивлюся, досі не з’явилися, — уточнив Вегнер. На Марту він і не глянув, на хлопців, утім, теж. — Це повинні були бути… — Він витягнув планшет.

— Аттербум і Конашевський. Дана застудилася, із Конашевським… все дещо складніше. Я поставлю заміну. Хлопці, Марто, — повернувся він, — візьметеся?

— Та звичайно, — трохи розгублено промовив Стефан-Миколай. І коли Вегнер, кивнувши, пішов далі, переказувати розпорядження, — запитав: — Із Лукою все гаразд?

Штоц похитав головою. Обличчя його застигло, погляд став холодним, чужим:

— Не знаю. Його побили, зараз він у лікарні.

— Хто побив? Де?!

— Біля дому, якісь… хулігани. — Він затнувся, і Марта раптом усвідомила, відчула: Штоц бреше. Не хулігани, ні. Хтось інший. І Штоц знає, хто саме. Просто не хоче говорити.

— Між іншим, — додав він, — я просив би вас бути обачними. Зараз темніє рано; намагайтеся вечорами не ходити самі. Ну, про це я ще скажу у класі, для всіх. Працюйте поки що. Марто, ти за старшу, тримай-от кантер. Розраховую на вас, друзі.

— Фігня якась, — сказав Чепурун. Він не відводив погляду від Штоца — як підозрювала Марта, просто щоб не дивитися на неї зі Стефаном-Миколаєм. — Чого це раптом не ходити? Просто військовий стан, ха-ха. Ну, хоч ясно, чому мальки були такі нажахані.

— А у мене батько з сьогоднішнього дня на нічній зміні.

Стеф кашлянув:

— Не хвилюйся. Напевно звичайнісінькі хулігани, нічого надприродного. А ця сволота лише на слабких наїжджає, на дорослих у них кишка тонка. Тим більше — твій кого хочеш сам так пригостить, що на все життя запам’ятають.

— Заспокоїв! Вміє у нас Штальбаум підбирати потрібні слова, скажи, Марто?

— Авжеж, глузувати з будь-якого приводу простіше…

Марта гупнула кулаком по парті — аж з найближчих на неї почали оглядатися.

— Ви що, — прошепотіла вона тихо і, як сподівалася, загрозливо, — геть шизанулися? Не врубаєтесь? Це ж кістки! Не ви — а кістки!

Вони обидва перезирнулися із розумінням.

— Ти як почуваєшся, Баумгертнер? — запитав дбайливим тоном Бен. — Все гаразд?

— Нічого не гаразд. Ви подумайте, подумайте, дуелянти, блін. Згадайте, як зі мною ходили викопувати. Про що я завжди попереджала?

— «Це як мінне поле, тільки гірше», — вимовив Стефан-Миколай. — «Треба стежити не за тим, куди ступаєш, а за тим, що думаєш». Ти хочеш сказати?..

— Та годі тобі, Марто, вони ж у роздягальні! Гадаєш, зможуть дотягнутися сюди крізь коридор і стіни?

— Або так, або ви — двоє нікчем, яким вистачило дурнички, щоб забити на свою дружбу. Тільки, — додала вона, — з цією версією одне не збігається. Те, що мене теж проймає, розумієте? Якби не прийшов Штоц, я би сама наговорила… різного.

Вони знову обмінялися поглядами. Стефан-Миколай поглянув на годинник.

— Ще хвилин сорок до початку уроків, а вантажитимуть пізніше. Марто, ми стільки не протримаємось. А решта? Якщо почне лупасити по решті…

— А воно ж почне! Ох, чому ж я раніше не зметикувала!.. Жираф і Шуруп, пам’ятаєте, вони побилися?

— У роздягальні!

— Саме так, Бене. Вперше — у роздягальні. А потім принаймні ще раз, у мене в дворі. Ця зараза, якщо вже дістала, так просто не відчепиться.

— Ну супер, — сказал Чепурун. — Зараз сюди вся школа зійдеться. Можу собі уявити, що на нас чекає.

Вся чи не вся, а народу справді побільшало. З’явилися інші вчителі, Вегнер зі Штоцем і (звичайно ж) Ропухою пояснювали їм щодо книжок та підручників. Мальки притягли свій візок зі здобиччю: двоє стояли на варті, решта розвантажувала. Поряд товклися доросліші пацани, сподівалися прихопити пакунок чи два. Штоц зробив їм зауваження і дав штрафне завдання: дотягти кілька стосів, що принесли Кадиш та її брат. Брат досі шкутильгав, Марта здивувалася, чого він взагалі пішов із Тамарою — навряд чи від нього була хоч якась користь. Щоправда, тепер він вправлявся лише з одним костуром і на ногу — ту, що перетворилася на мармурову колоду, — ступав без проблем. Хіба кривився трохи. Помітивши Штоца, він усміхнувся і кивнув, немов зустрів давнього знайомого.

— Ви вже чули? — до них підійшов Артурчик Цукор-Сіль. Кинув на парту худесенький пакунок, сяк-так перехоплений капроновою мотузкою. — Конаша годину тому віддубасили якісь відморозки, взагалі ні за що. Ну і тепер паніка, само собою, он, навіть Тамарчин братан приволікся, типу захищати. Лютий пипець. А ви що, замість Конаша типу? Тоді записуйте, там три кіла. Навіть три із половиною.

— Авжеж, всі чотири. — Марта зважила. — Нуль сімдесят п’ять, ти просто перестарався, Зіммер.

— У тебе ваги зламані, Баумгертнер. — Спіймавши її немилосердний погляд, він здійняв руки: — Гаразд, гаразд, з тобою не посперечаєшся, вписуй уже як є. Я ж не винний, що деякі он, хоча й на милицях, виявилися спритнішими.

— Поганому танцюристу!.. — реготнув Чепурун.

— От тільки не треба! Я вчора як останній лох пішов до Штоца — і що?

— Тільки не бреши, що у Штоца не знайшлося для тебе стосу старих рефератів.

— А уяви! Я, як завжди, спускаюсь собі такий на перший, тіки у двері дзвонить — а звідти виходить он Тамарчин братан. І Штоц йому іще: Мацею, каже, ви ледве не забули. І врубися: дає йому одразу два — два! — паковани! А той на костурі, але типу такий один взяв під пахву, інший в руку і до ліфта тигдик-тигдик. Нормально, нє?

— Халява скінчилася? Але взагалі, Артурчику, дарма хвилюєшся: не чужим же віддав, все одно нашому класу додасться.

Артурчик пхекнув:

— Питання принципу, Чепуруне. Тобі не збагнути. Та хай там уже, давайте поки, керуйте процесом. А я піду подивлюся, де що можна добути.

Артурчик був натурою азартною. Лінивий, каверзний, простакуватий, він, якщо вже вплутувався у щось, — пірнав із головою. Побити рекорд і отримати всім класом квитки в кіно — це було для нього справжнім викликом. Звичайно, задля такого Артурчик не взявся би збирати заздалегідь старі газети, справжні пацани вищі за це. У них є інші засоби й прийоми. Можна, наприклад, перехопити по дорозі до школи мальків та вицинганити у них один-два пакунки. Чи пошвендяти по залі й під шумок притирити те, що погано лежить і ще не сфоткали чергові.

Тим часом почали підходити й інші: Тамара із братом, Конрад, Урсула, старший Кирик… Деякі одразу йшли, інші лишалися перекинутися слівцем. Про бідаху