Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

картку. Та була схожа на візитівку, але без імені, взагалі без слів, лише із цифрами.

— Одного старого приятеля, нещодавно із ним зустрілися. Раптом щось станеться, а мене в той час не буде вдома — телефонуйте.

Марта чекала, що Еліза поцікавиться, мовляв, яке це «щось» може статися, — але Еліза не поцікавилась. Мовчки кивнула, витягла мобільний і вбила номер у пам’ять.

Марта й собі вирішила не питати. У неї, до речі, й часу було обмаль. Збір макулатури з пів на восьму, а їм із Чепуруном та Стефом треба прийти до того, як почнеться штовханина.

Чепурун уже чекав на лавочці.

— Привіт, — буркнув. — З днем народження!

І вручив книгу, загорнуту у звичайнісінький шматок кольорового паперу. Марта поставила пакунок із макулатурою на лавочку і перевірила: так, точно, «Магія, чаклунство та бесіди із померлими в античності: документи та свідчення». Стара, зачитана. Із домашньої колекції Чепуруна; належала комусь із далеких предків, ніхто уже не згадав би, кому саме.

— Типу, жарт?

Він недбало знизав плечима:

— Я бачив, як ти на неї дивилася. Мати дозволила, а цьому байдуже, він і не помітить.

— Вона ж, напевно, коштує до біса.

— Слухай, — образився Чепурун, — не подобається — так і кажи. Подарую якусь листівку чи квіточку, не проблема.

От же ж я дурепа, подумала Марта.

— Вибач, — сказала. — Просто несподівано так. А книжка — та ну, книжка супер! Найкращий подарунок, правда!

Вона обійняла Бена і чмокнула в щоку, той аж зашарівся.

— Даруйте, що втручаюся у цю зворушливу сцену, але… — Стефан-Миколай посміхнувся і постукав по зап’ястку там, де звичайні люди носять годинник. — У нас наче були певні плани на сьогоднішній ранок, не хочеться їх руйнувати.

— А де вітання?! Де подарунок?! — обурилася Марта.

— А хіба, — відбив Стеф, — вечірку вже відмінено? Які подарунки без частування, не можна ж так відверто нехтувати споконвічними традиціями дідів-прадідів, Баумгертнер.

Вони рушили до школи, продовжуючи обговорювати особливості ритуалів, пов’язаних із днями народження. Стеф меланхолійно зауважував, що деякі хапаються за будь-яку можливість, тільки би віддатися солодкому гріхові здирництва. А деякі інші їм, слід зауважити, в цьому необачно потурають. Марта відповідала в тому дусі, що деяким третім аби тільки зажмотитись. Чепурун слухав їх, іноді спромагався на таку-сяку усмішку, але загалом лишався похмурим; невже, подумала Марта, знову із батьком проблеми? Чи в онлайнівці черговий облом? Таж Бен наче кинув після того випадку з підсадним ванхелсінгом… чи ні? Тільки потім зметикувала: якщо він втріскався у Ніку, то, маловір, цілком може бути не в дусі через не надто високу думку про власні шанси на взаємність.

Уже ближче до школи вони наздогнали мальків із візком, на якому погойдувалася гора картонних коробок. Мальки йшли щільним натовпом, постійно озираючись навсібіч, і нагадували мультяшних гномів-злодюжок. Побачивши Марту із лицарями, помітно напружилися, але потім їхній ватажок — головатий, у величезних окулярах, проголосив:

— Відбій тривоги, свої!

— Жуче? — здивувалася Марта. — Ви що, здійснили напад на магазин?

— І не думали! — обурився той. — Все почесному, кілька тижнів збирали. Просто у Дзвона-он тітка у магазині працює, — додав він, кивнувши на худючого, скуйовдженого хлопчиська. — Ну і допомогла нам, їх все одно викидають.

— А чому ви тоді такі смикані? — хмикнув Чепурун. — Боїтеся, що конкуренти здійснять незаконну експропріацію?

— Хай лише спробують! — пробасив Жук. Дзвін молодецьки усміхнувся і струсонув у повітрі кулаком, решта дружно загомоніла, мовляв, так-так, нехай тільки насміляться.

— Тоді в чому проблема? — тихо спитала Марта.

— А хіба вам Пауль не казав? — здивувався Жук. І поглянувши на Стефа із Чепуруном, додав: — Ви краще в нього спитайте. А то мало що.

— Знову малеча дуркує, — підсумував Бен, коли вони обігнали візок. — Забий. — Він трохи виструнчився: — Ми, оце пам’ятаю, в їхньому юному віці чим тільки… Агов, ви чого регочете, йолописька?!

— Гаразд. Вибач. — Марта витерла зап’ястком сльозу. — Скажи мені, о велемудрий старцю, ти готовий здійснити незаконну експропріацію? І передати… себто здавати певний пакунок у макулатуру?

Стефан-Миколай посміхнувся:

— Зауваж, Бене, щодо мене Відьма не має жодних сумнівів.

Марта хотіла була сповістити всім зацікавленим особам, що за «Відьму», як і раніше, надто сміливі тут-таки одразу й отримають на горіхи, — але, по-перше, побачила пана Вегнера біля дверей, що виводили зі спортзалу просто на подвір’я, а по-друге… по-друге… була ще якась думка, якесь спостереження, але… пан Вегнер цієї миті побачив Марту й усміхнувся їй, себто, ясна річ, всім трьом, але хлопцям, напевно ж, не так, як Марті, бо їм же він не допомагав рятувати пана Трюцшлера і завдання про драконів їм не давав…

Тут він відвернувся, щоб відімкнути двері, зняв замок і розчинив обидві стулки. І зробив це так вправно та граційно — по-котячому, еге ж, — що Марта мимоволі замилувалася ним. Себто не ним от безпосередньо, а його рухами, ясна річ.

— Гаразд, — похмуро сказав Чепурун. — Годі базікати, я вважаю. Давайте вже закінчувати з усім цим.

У спортзалі було порожньо й холодно, тхнуло потом, старими запилюженими матами і чужими слізьми. Високо під стелею горіли сонні, потомлені лампи, заливаючи весь простір синявим світлом. Під стінами стояли парти із табличками, по класах, за деякими сиділи чергові. Де-не-де лежали перші пакунки, чергові їх знімали на телефони й одразу постили в групу, із коментами, скільки набралося кг. Зараз це в усіх сенсах мало важило, а от під кінець зборів починалися інтриги, суперництво, марафон!.. Ну і, ясна річ, шахрайство, куди ж без нього.

Вчителів було обмаль: крім Вегнера, тільки Ропуха, Фліпчак і хтось із молодших класів. Хоча формально за все відповідав Вегнер, саме Ропуха пхала свого носа куди тільки могла, щось записувала у теку, з розумним виглядом кивала. Фліпчак сиділа зі своїми семиклашками-черговими і спостерігала за нею із незворушністю східного божка. Час від часу прикривала долонею рота й позіхала.

— Оце так! — сказав Чепурун. — То що, ми перші?

На їхній парті, як і на решті, стояла табличка із номером класу, але ні Дани, ні Луки не було. І пакунків теж не було, жодного.

Стеф насупився:

— Дана мені вчора писала: наче трохи застудилася. Просила підмінити, якщо раптом спізниться.

— Ось так, — посміхнувся Чепурун, — і стають відомі несподівані подробиці. А я давно казав: вона до тебе нерівно дихає. Приємно чути, що ти нарешті дослухався до голосу розуму (в моїй особі) та…

— Слухай, стули вже пельку!

Чепурун затнувся і навіть мимоволі відступив на крок від Стефа.

— Ти чого? — тихо спитала Марта.

— Нічого. Просто дістали дурнуваті жартики. З самого, блін, ранку. Влаштував клоунаду.

— Придурок, — виразно й повільно вимовив Чепурун. — Образили його. З самого, ти бач, ранку.

— Ви ще побийтеся.

— Треба буде — то й поб’ємося. — Стефан-Миколай дивився не на Марту — на Бена. — А ти не лізь.

Марта відчула, як десь під сонячним сплетінням спалахнула ядучо-зелена,