Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

до дошок скам’янілі жуйки. І ще дещо, вона спершу навіть вирішила — це таке дивне велике насіння.

Потім придивилася й ахнула: це були оранжерейні коники, строкаті й згорблені, із довгими вусами, вони жили тут завжди, скільки Марта ходила до школи. Їх нечасто можна було побачити, але чути було всюди: цвірчали без упину, — і таким чином додавали хоч трохи затишку цим старезним бомбосховищам.

Тепер вони лежали мертві, щедрою такою жменею. І — Марта тільки зараз збагнула — у роздягальнях панувала лунка, абсолютна тиша.

Марта підвелася так рвучко, що довелося спертися рукою об стіну: у голові паморочилося, скроні здавило і наче трохи припекло. Від запаху поту і плісняви нудило, до горла підкотився клубок і проштовхувався вище, вище…

Рахуй, сказала вона собі. Чи ні, тут таблицею множення не відбудешся, давай якісь закони, «завжди можна знайти таку систему відліку, відповідно до якої тіло рухатиметься рівномірно та прямолінійно», «все минає — і це минеться», «-бо, — но, -то, — таки, — от пишеться через дефіс», «що вгорі, те й знизу».

Вона обережно стала на одну із лавок, понишпорила руками за витяжкою. Це простеньке зусилля призвело до того, що у попереку відчутно хряснуло, а гомілку наче проштрикнули розжареною голкою. Марта ледве не навернулася… та чого вже там, таки ж навернулася — сповзла на лавку, почала долонею розтирати гомілку. Перед очима танцювали іскорки, заважали дивитися.

Авжеж, подумала вона. Іскорки. З цього, ідіотко, і слід було починати!

Трохи кульгаючи, повернулася й вимкнула світло. Й одразу побачила ядучо-зелені, із кармінними прожилками димні щупальця, які тяглися від труби навсібіч. В’юнилися, огладжували стіни, просочувались у дошки лавок, намотувались на гачки вішалок.

Повернуся, вирішила Марта, повбиваю бовдурів. Це ж треба було додуматися! Знайшли місце для схованки.

Вона знову стала на лавку, знайшла знизу на трубі ґрати і обережно зсунула. Зсередини витяжка була сухою й запиленою, пальці намацали пластикові трубочки, гумове клоччя, якісь пасма павутиння чи що… Потім Марта нарешті дотягнулася до пакунка.

Себто, це вона пізніше збагнула, що дотягнулась. Коли оговталась після удару. Спершу ж її просто пройняло вогнем — ядучим, кошлатим, розквітчаним тими ж зелено-кармінними відтінками.

Від страху та болю вона скрикнула і відсмикнула руку. Жахнуло просто по подушечках пальців, біль миттю розтікся по шкірі, відгукнувся в лікті й передпліччі. Рука почала терпнути.

Пан Клеменс, дідусь Стефана-Миколая, мав рацію. Жодні Мартині танці, жодні закляття нічого не вирішували. Тільки на час знешкоджували, присипали те, що чаїлося в кістках. Те, чим насправді й були кістки.

Тепер ця сила прокинулась. І вона — ох! — пам’ятала Марту дуже добре.

Пам’ятала і тяглася, щоби помститися. Підкорити собі. Використати.

Це що ж, подумала Марта, виходить, я весь цей час приносила Губатому не просто сировину для «зоряного пилу» і мутабору. Я приносила йому… ось це?! А він… що робив із цим Губатий? Кому і для чого продавав? І коли воно оживало, прокидалося знову, — що тоді ставало із тими, хто його купив?

У темряві було видно, як щупальця набрякають і розгортаються. Розпускаються, немов величезні примарні бутони, перетворюються чи то на пазуристі лапи, чи на пащеки дивовижних хробаків. Лише два чи три досі тяглися до ґрат і далі, у спортзал; решта націлилась на Марту, хоча поки і не наважувалась атакувати. Наче збиралися пограти із жертвою перед тим, як підкорити своїй волі.

— А ну ж спробуйте, — сказала їм Марта. Начхати їй було на те, чи почує хтось у коридорі або у спортзалі. Не існувало зараз ні коридору, ні спортзалу — лише ця глуха кімнатка, просякнута чужими потом, відчаєм та приниженням. — Навіть і не думайте. Ви, — сказала вона, — тепер мої. Тепер я з вами, поганню, миттю впораюсь.

Вона скинула кроси, зняла шкарпетки і стала на холодну, запилюжену підлогу. Знала, що робити. Як і завжди — просто знала.

Здійняла руки і пішла витанцьовувати, виписувати петлі, зигзаги, згинаючись всім тілом, приклацуючи пальцями у такт. Іноді вигукуючи склад чи два, іноді — півшепотом наспівуючи: «Нам з тобою бігти між соняшникових полів!..»

На щупальця не дивилася. І під ноги не дивилася — але жодного разу не вдарилась об кут лавочки чи стіну. Тому що не було стін, лавочок, зрештою, навіть щупалець. Перед нею, над нею, висів згусток хаосу та ненависті — і Марта обплітала його, закутувала у щільні, строкаті шари приємних спогадів, теплих відчуттів, світлих сподівань.

Це була кропітка й дрібна робота, гірше за вишивання. Просто Марта вміла її виконувати, так вже склалося. Вміла і виконувала, от і все.

Коли вона закінчила — зупинилася посеред порожньої темної кімнати і дозволила собі відпочити на хвильку, завмерши із заплющеними очима. Потім сіла, обрусила ступні й вдягла шкарпетки, затим взулася. Витягла із труби клятий пакунок, висмикнула з пакета і переклала в інший, для того і принесений, зі щільною змійкою зверху.

Лише тоді почула, що в коридорі ляснули двері. Пролунали чиїсь кроки, чоловічий голос запитав:

— То навіщо ви мене викликали?

— Для того ж, для чого вас взагалі посадили на вході, — сказав Штоц. — у вас із собою є курячий бог?

— Що?..

— Камінець із отвором у центрі, — терпляче, немов тупенькому учневі пояснив Штоц. — Можна, звичайно, зателефонувати до відділка і викликати когось із собакою, але це принаймні півгодини, я знаю, як там у вас все робиться. «Немає безпосередньої загрози і зафіксованих фактів» — і почнеться тяганина.

Незнайомець — очевидно, єгер — зітхнув:

— Слухайте, пане вчителю. Це дуже похвально — ваше бажання допомогти слідству, турбота про учнів. Я розумію. Але повірте: що би ви там не побачили, ймовірніше за все це вам ввижалося. Я ж не перший рік працюю, були випадки. Якийсь жартівник, дати б йому добрячого прочухана, кинув жменьку у воду, вирішив перевірити, як спрацює. Ну, одні жаб соломинкою надувають, інші кидають собакам м’ясо із уламками скла, а цей сипонув у акваріум порошку із драконових кісток. Та що ви скривилися, звичайна справа, вони ж навіть не розуміють, що коять.

— «Вони ж діти», — пробурмотів Штоц.

— Авжеж, десь так. Ми на сигнал зобов’язані відреагувати? — от, відреагували. Але обшукали, самі знаєте, знизу й догори: немає ніяких кісток. Ні-чо-гі-сінь-ко! А мене сюди посадили… тільки між нами, гаразд? Це наче як позапланова відпустка, кидаємо жереб. Уставом передбачено: у випадку отримання сигналу чергувати тиждень. Завтра відкланяюся, напишу звіт і знову до лав. Звичайна справа. І таких от сигналів, як від вас, ми по три-чотири на тиждень маємо. Всі зараз на нервах, ясно ж. Ви, перепрошую, через що, власне, переполохались?

Штоц помовчав, хруснув пальцями. Марта стояла ні жива ні мертва; намагалася не дихати. Мочки вух поколювало, дуже хотілося їх потерти, але вона стримувалася.

— Та, мабуть, через ніщо. Таке. Всі на нервах, маєте рацію. Вибачте, що потурбував. Якось уже самі розберемось.

— Ви тільки не ображайтеся, гаразд?