Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Розділ чотирнадцятий. Заховане місто

Хоча ті години, які я змарнував на полюванні за книжками Елодіна, залишили мене роздратованим до глибини душі, я ви­йшов із цього досвіду із ґрунтовними практичними знаннями про Архіви. Найважливішим із того, що я довідався, було те, що це не просто склад, наповнений книжками. Архіви були схожі на окреме місто. Воно мало дороги та звивисті провулки. Мало алеї та стежки, що вели навпростець.

Подекуди в Архівах вирувала активність, теж достоту як у міс­ті. Скрипторій мав ряди парт, за якими канцеляри ни­діли над перекладами або переписували вицвілі тексти до ­нових книг свіжим, темним чорнилом. У Сортувальній Залі канцеляри актив­но прочісували книжки й розставляли їх по полицях.

Хворе Місце, на щастя, було геть не таким, як я очікував. Насправді то було місце, в якому нові книжки проходили знезараження перед додаванням до колекції. Вочевидячки книжки обожнює безліч різних істот. Одні пожирають пергамент і вичинену шкіру, інші мають смак до паперу чи клею. Книжкові черв’ячки — найбезневинніші з них, і після кількох історій, почутих від Вілема, мені понад усе закортіло помити руки.

Гніздо Каталогізатора, Палітурня, Марґінеси, Палімпсест — усі вони були жваві, наче вулики, повні тихих працелюбних канцелярів.

Зате інші частини Архівів були аж ніяк не жваві. Наприклад, відділ нових надходжень був крихітний і постійно темний. У вік­но я бачив, що одна стіна його приміщення повністю зайнята величезною мапою з містами й дорогами, позначеними так детально, що це скидалося на ткацький верстат із переплутаними нитками. Мапа була вкрита шаром прозорого алхімічного лаку, а ще були нотатки, записані в різних місцях червоним тушовим олівцем. У них переповідалися чутки про бажані книжки та останнє відоме місцеперебування різних команд цього відділу.

Фоліанти скидалися на великий громадський сад. Будь-який студент мав право вільно туди приходити й читати книжки з тамтешніх полиць. А ще можна було подати запит канцелярам, а ті неохоче йшли до Сховища, щоб відшукати якщо не саме ту книгу, яка була потрібна, то принаймні щось тісно пов’язане з нею.

Однак Сховище становило переважну більшість території Архівів. Ось де насправді жили книжки. І там, як і в будь-якому місті, були райони добрі й погані.

У добрих районах усе було організовано й занесено до ­каталогів як годиться. У цих місцях облікові книги вказу­вали на місцезнаходження книжок чітко, наче тицяючи ­пальцями.

А ще були погані райони. Частини Архівів, які були забуті, занедбані чи просто надто проблемні, щоб із ними можна було розбиратися тепер. У цих місцях книжки були організовані за старими каталогами або й узагалі без каталогів.

Стояли стіни з полицями, схожими на беззубі роти: там канцеляри, яких уже давно не було, розбирали якийсь старий каталог, щоб занести книжки до модної на той час системи. Тридцять років тому два цілі поверхи перетворилися з гарного району на поганий, коли ларкінські облікові книги було спалено ворожим угрупованням канцелярів.

А ще, звісно, були двері з чотирма пластинами. Таємниця в серці міста.

Гуляти в гарних районах було добре. Приємно було піти на пошуки книжки та знайти її саме там, де вона мала бути. Це було легко. Втішно. Швидко.

Зате погані райони заворожували. Книжки там були запилюжені й занехаяні. Розгорнувши одну, можна було прочитати слова, яких сотні років не бачили жодні очі. Там, серед сміття, траплялися скарби.

Саме в цих місцях я шукав чандріян.

Я шукав годинами, шукав днями. Значною мірою я прийшов до Університету саме через бажання довідатися правду про них. Тепер, нарешті діставши легкий доступ до Архівів, я надолужував згаяний час.

Однак я, попри довгі години пошуків, практично нічого не знаходив. У кількох книжках із дитячими оповідками чандріяни займалися дрібним хуліганством — наприклад, крали пироги й робили так, щоб молоко скисло. В інших вони укладали угоди, як демони в атурських п’єсах-мораліте.

У цих історіях були розсіяні кілька тонких ниток фактів, але лише таких, які я вже знав. Чандріяни прокляті. Про їхню присутність сповіщають знаки: синє полум’я, гниль та іржа, холод у повітрі.

Моє полювання ускладнювалося тим, що я ні в кого не міг попросити допомоги. Якщо стане відомо, що я витрачаю час на читання казочок, моя репутація не покращиться.

Ще важливіше було те, що серед тих небагатьох речей, які я знав про чандріян, було таке: вони безжально знищують будь-які знання про власне існування. Вони перебили мою трупу, бо мій батько писав про них пісню. У Требоні вони знищили всіх гостей на весіллі, бо деякі з них бачили зображення чандріян на стародавньому гончарному виробі.

Зважаючи на ці факти, видавалося, що патякати про чандріян — не найрозважливіший варіант дій.

Тож я займався пошуками самотужки. За кілька днів облишив надію знайти щось помічне, як-от книжку про чандріян, чи навіть щось ґрунтовне, як монографія. Та все ж я читав далі, сподіваючись відшукати приховане десь зерня правди. Один-єдиний факт. Натяк. Хоч щось.

Але дитячі оповідки небагаті на деталі, та й ті нечисленні деталі, які я знаходив, були явно вигадані. Де живуть чандріяни? У хмарах. У снах. У замку з цукерок. Які їхні ознаки? Грім. Потемніння місяця. В одній оповідці навіть згадувалися веселки. Хто міг таке написати? Нащо прищеплювати дитині страх до веселок?

Натрапити на імена було простіше, але всі вони явно були вкрадені з інших джерел. Майже всі вони були іменами демонів, згаданих у «Книзі Шляху», або ж походили з якоїсь п’єси, передусім «Деоніки». В одній до болю алегоричній історії чандріян було названо на честь сімох відомих імператорів часів Атурської імперії. Тут я принаймні трішки гірко посміявся.

Урешті я натрапив на тоненький томик під назвою «Книга таємниць», похований у глибині Мертвих Облікових Книг. То була дивна книжка: упорядкована як бестіарій, але написана як дитячий букварик. У ній були зображення таких казкових істот, як оґри, трау й денерлінґи. У кожному записі був малюнок, що супроводжувався коротким дурнуватим віршиком.

Звісно ж, запис про чандріян був єдиним, що не містив малюнка. Замість нього була лише чиста сторінка, обрамлена декоративними завитками. Вірш, який супроводжував її, був гірше ніж нікудишній:

Чандріян пізнає всяк,

Та сам не знайде їх ніяк.

Вони секрети бережуть,

Але нікого не кусають і не б’ють.

Не сваряться, не думають про час,

Бувають добрими до нас.

Приходять — і щезають вже за мить,

Неначе відлітають у блакить.

Хай як таке чтиво бісило, воно спонукало чітко дещо усвідомити. Для решти світу чандріяни — це не більше ніж дитячі казочки про фей. Вони не реальніші, ніж блукальці або єдинороги.

Я, звісно, думав інакше. Я бачив