Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

— О, та я якось прорвуся. Не може ж бути, щоб у цьому так складно було розібратися.

— В Архівах стільки книжок, — поволі проказав Віл, — що вже на те, щоби просто прочитати всі їхні назви, пішов би цілий виток, — він помовчав, уважно дивлячись на мене. — Одинадцять повних днів без перерви на їду чи сон.

— Справді? — запитав Сім. — Так довго?

Віл кивнув.

— Я зрозумів це рік тому. Це допомагає затикати рота е’лірам, які пхикають, коли мусять чекати на книжку від мене, — він поглянув на мене. — А ще є книжки без назв. І сувої. І глини. І багато мов.

— Що таке глина? — запитав я.

— Глиняна табличка, — пояснив Віл. — Вони — чи не єдине, що вціліло, коли згоріла Калуптена. Деякі було переписано, але не всі.

— Усе це не стосується справи, — втрутився Сім. — Проблема в організації.

— Каталогізації, — сказав Віл. — Раніше існувало багато різних систем. Одні майстри віддають перевагу одній, інші — якійсь іншій, — він нахмурився. — Деякі створюють власні системи для організації книжок.

Я засміявся.

— Ти так говориш, ніби їх за це треба ставити до ганебного стовпа.

— Може, й так, — буркнув Віл. — Я через таке не ридав би.

Сім поглянув на нього.

— Не можна ставити майстрові на карб намагання якнайкраще все організувати.

— Як на мене, можна, — відказав Вілем. — Якби Архіви були організовані погано, це було б універсальною неприємністю, з якою можна працювати. Але тут за останні п’ятдесят років була безліч різних систем. Книжки неправильно позначали. Назви неправильно перекладали.

Він провів руками крізь волосся й заговорив із несподіваною втомою:

— А ще постійно надходять нові книжки, які треба каталогізувати. У Склепі постійно трапляються ліниві е’ліри, які хочуть, щоб ми їм щось несли. Це все одно що намагатися викопати яму на дні річки.

— Отже, ти хочеш сказати, — поволі вимовив я, — що ­робота канцеляра видається тобі одночасно приємною та вдячною.

Сім реготнув у долоні.

— А ще є ви, — Віл поглянув на мене, говорячи небез­печним тихим голосом. — Студенти, яким надають свободу у Сховищі. Ви заходите, читаєте пів книжки, а тоді ховаєте книжку так, щоб потім можна було продовжити як заманеться, — Віл почав стискати й розтискати руки, неначе хапаючись за чиюсь сорочку. А може, за чиєсь горло. — Відтак ви забуваєте, куди поклали книжку, і вона зникає — все одно що спалена.

Віл тицьнув на мене пальцем.

— Якщо я довідаюся, що ти таке зробив, — мовив він, злегка закипівши від гніву, — тебе не вбереже від мене жоден Бог.

Я винувато згадав про три книжки, які саме так і сховав, готуючись до іспитів.

— Обіцяю, — проказав я. — Ніколи так не зроблю.

«Знову».

Сім підвівся з-за столу й бадьоро потер руками.

— Гаразд. Простіше кажучи, тут безлад, але якщо обмежуватися книжками, переліченими в каталозі Толема, ти маєш знайти те, чого шукаєш. Толем — це система, якою ми зараз користуємося. Ми з Вілом покажемо тобі, де зберігаються облікові книги.

— І ще дещо, — додав Віл. — Толем аж ніяк не вичерпний. Заради деяких із твоїх книжок доведеться копати глибше.

Він повернувся, щоб відчинити двері.

***

Як виявилося, в облікових книгах Толема були всього чотири книжки з мого списку. Опісля ми були змушені покинути добре організовані частини Сховища. Віл, судячи з усього, сприйняв цей список як особистий виклик, тож я того дня чимало дізнався про Архіви. Віл водив мене до Мертвих Облікових Книг, до Зворотних Сходів, до Нижнього Крила.

І все одно за чотири години ми спромоглися відстежити всього сім книжок. Віла це явно роздосадувало, проте я сердечно подякував йому і сказав, що він дав мені все потрібне для само­стійного пошуку.

Наступні кілька днів я проводив у Архівах майже кожну вільну мить свого часу, полюючи на книжки зі списку Елодіна. Понад усе хотілося розпочати цей курс, показавши себе із кращого боку, і я був рішучо налаштований прочитати всі книжки, які він нам дав.

Перша була подорожніми записками, які видалися мені доволі приємними. Друга — збіркою доволі кепської поезії, щоправда, короткою, і я продерся крізь неї, скрегочучи зубами й раз у раз заплющуючи одне око, щоб не пошкодити весь мозок. Третя книжка була присвячена риторичній філософії та складно написана.

Далі була книжка з детальним описом диких квітів на півночі Атуру. Посібник із фехтування, ілюстрації в якому серйо­зно збивали з пантелику. Ще одна збірка поезії, тепер уже груба, як цеглина, й навіть бундючніша за першу.

На це пішла не одна година, та я прочитав їх усі. Навіть занотував дещо на двох своїх дорогоцінних папірцях.

Далі, як я зрозумів, був щоденник божевільного. Хоча звучить це цікаво, насправді це був просто головний біль під обкладинкою. Той чоловік писав вузькими літерами, без пробілів між словами. Без пробілів між абзацами. Без розділових знаків. Без тяглості у граматиці чи правописі.

Тоді я й почав швидко гортати сторінки. Наступного дня, коли мені трапилися дві книжки, написані модеґанською (серія есеїв на тему ротації сільськогосподарських культур і монографія про вінтські мозаїки), я припинив нотувати.

Останні кілька книжок я просто прогортав, думаючи, нащо Елодін загадав нам прочитати двохсотлітній податковий реєстр із одного баронства в Малих Королівствах, застарілий медичний текст і погано перекладену п’єсу-мораліте.

Хоча читати Елодінові книжки швидко стало нецікаво, відшукувати їх усе одно було приємно. Я роздратував чимало канцелярів постійними запитаннями. Хто відповідає за повернення книжок на полиці? Де зберігаються вінтські афоризми? У кого ключі від четвертого підвального складу сувоїв? Куди відправляються пошкоджені книжки, що очікують на ремонт?

Урешті-решт я відшукав дев’ятнадцять із книжок. Усі, крім «Ен Темерант Воїстра». І так вийшло не через брак спроб. За моїми підрахунками, на всю цю затію пішло майже п’ятдесят годин пошуків і читання.

На наступне заняття з Елодіном я прийшов за десять хвилин до початку, самовдоволений, наче священник. Приніс із собою дві сторінки ретельних записів, жадаючи вразити Елодіна своєю відданістю й сумлінністю.

Усі семеро студентів прийшли на заняття до полуденного дзвону. Двері до лекційної зали були зачинені, тож ми стояли в коридорі, чекаючи на прихід Елодіна.

Ми ділились історіями про свої пошуки в Архівах і роз­мірковували, чому Елодін уважає ці книжки важливими. Фела роками працювала канцеляркою та знайшла лише сімна­дцять із них. «Ен Темерант Воїстра» чи бодай згадку про неї не знайшов ніхто.

Коли продзвенів полуденний дзвін, Елодін так і не прийшов, а за п’ятнадцять хвилин після призначеного часу мені набридло стояти в коридорі і я спробував відчинити двері до лекційної зали. Спершу їхня ручка не рухалася взагалі, та коли я з досадою посмикав її, засув крутнувся і двері трішки прочинилися.

— Я думала, вони замкнені, — насупилась Інісса.

— Просто заклинило, — відповів я й відчинив їх.

Ми ввійшли до величезного порожнього приміщення й пішли сходами вниз, до першого ряду. На великій дошці перед нами було записане дивовижно охайним почерком Елодіна одне-єдине слово: «Обговорюйте».

Ми вмостилися на своїх місцях і зачекали,