Анна-Марі Слотер - Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

на нижчих кар’єрних сходинках, беруть з них приклад і приймають подібні рішення — рішення, які жінки приймали десятиліттями.

Роб Боланд, старший віце-президент у компанії Fidelity Investments, та його дружина Бет, партнер у юридичній компанії Mintz Levin, зрозуміли, що необхідно щось робити з двома перспективними кар’єрами та трьома маленькими дітьми. Тому Роб знайшов менш вимогливу роботу, а потім через десять років став домашнім татом.

За даними The Boston Globe, син Боланда розповів своєму педіатру, що найщасливіший день у його житті{247} був тоді, коли тато прийшов додому з роботи й сказав, що від сьогодні він залишиться вдома, щоб піклуватися про них.

Якщо чоловіки, яких поважають інші чоловіки, можуть жити з впливовою дружиною, що заробляє більше, або ж зробити крок назад у своїй професійній кар’єрі, щоб проводити більше часу зі свої­ми сім’ями, то інші чоловіки наслідуватимуть їх.

Чоловіки, які мають у собі достатньо сили, щоби відважитися на ризик, зруйнують стереотипи й доведуть, що можуть визначити нові межі нових ролей.

Зрештою, «чоловічий світ», який досі досвідчують американські жінки, насправді сформований відносно невеликою групою привілейованих, освічених, гетеросексуальних білих альфа-самців, групою, яка дедалі менше відображає американських чоловіків у цілому. Зробити той світ своїм — це справа інших чоловіків.

Уроки життя

Австралійська блогерка Бронні Веар{248} роками брала участь у паліативній допомозі й написала книжку під назвою «П’ять речей, про які шкодує той, хто вмирає». Вона пише, що найбільше, про що шкодують чоловіки та жінки зараз, — це «бажання жити життям, яке подобається{249}, а не якого очікують інші». Наступним було{250}: «Я би хотів не працювати так багато», з її слів, «це стосувалося кожного пацієнта-чоловіка». Вони пропускають дорослішання своїх дітей та можливість побути зі своїми батьками.

Старість показує важливі істини. Але чому це так важко? Чому так багато чоловіків усвідомлюють, що вони втратили, лише наприкінці життя?

Раян Парк прийшов до цього в молодому віці. Пишучи про свій вибір проводити якомога більше часу з донькою, він зазначає: «Найбільше я боюся{251}, що через десятки років я буду озиратися на своє життя й усвідомлювати, що прийняв неправильне рішення щодо роботи». Один із його друзів, хірург, спостерігає скороминущість свого життя щодня. Якось він сказав Парку: «Я бачив в операційній надто багато татусів (у віці 30–40 років), які потрапили в автомобільну аварію й вже ніколи не матимуть шансу попрощатися зі своїми маленькими дітьми... Поки можеш, ти повинен зосередитися на тому, що важливо».

Президент Обама погоджувався з цим:

Ми зазнаємо поразки в усьому{252}, якщо зазнаємо її у сім’ї, у тому, за що відповідаємо. Коли я опинюся на смертному одрі, то не думатиму про закони, які прийняв.

Я не думатиму про політику, яку впроваджував, про промови, які виголошував та про Нобелівську премію, яку отримав. Я думатиму про прогулянку з доньками, про ледачий день, який провів із дружиною. Я думатиму про те, як ми сиділи за обіднім столом й бачили їх щасливими, здоровими й любленими. І я думатиму, чи зробив усе правильно стосовно них.

Такого чоловіка я обираю.

Розділ 7

Відпустити

Як багато хто, я люблю мультфільм «Холодне серце». Мої хлопчики вже трохи завеликі для нього, тому під час одного з моїх довгих перельотів, я із задоволенням подивилася його сама. Коли я дійшла до пісні «Відпусти», що співає одна із героїнь, яка вирішила відпустити всі задушливі очікування про те, як слід поводитися принцесі, й нарешті скористалася своїми магічними силами, котрі довго стримувала, мені хотілося аплодувати.

У пісні звучав заклик до визволення. Жінкам слід не лише відпустити традиційні суспільні очікування щодо того, ким має бути жінка і що їй слід робити. Нам також необхідно відмовитися від власних бачень, ким має бути чоловік і що йому вдається чи не вдається.

 Зосередитися на собі

Практично всі жінки, яких я знаю і більшість жінок серед моїх слухачів дотримуються глибоко вкорінених стереотипів стосовно чоловіків удома. І, звичайно, самі потурають їм. Часто я сміюся з іншими жінками над «чоловічими пошуками» — явищем, коли чоловік відчиняє шафку на кухні, байдуже дивиться прямо перед собою, а потім викрикує: «Де поділося арахісове масло?». Зазвичай воно просто перед ним. Також я часто кажу, що «мій чоловік вірить у Санта-Клауса», оскільки він з трепетом чекає на Різдво, шкарпетки та все решта. Присутні жінки мене підтримують розуміючим сміхом.

Деякі гендерні знущання доволі милі й смішні. З огляду на те, що наша сім’я — це три чоловіки та я, ми не відмовляємо собі в осуді відмінностей між чоловіками та жінками. Я щиро не вловлюю жартів про функції організму, які здаються моїм чоловіку та синам дотепними. Й вони часто не розуміють жіночої поведінки, яка абсолютно очевидна для мене. В цілому, мені подобається виявляти й приймати гендерні відмінності.

Але тут мені не йдеться про відмінності. Йдеться про передбачувану перевагу — те, чим керуються більшість американських жінок: нам краще, ніж чоловікам, вдаються домашні обов’язки, діти та кухня. Це речі, які ми не хочемо віддавати, й ролі, які чимало жінок хотіли б, щоб виконували чоловіки, а також ті, кому ми готові їх передати.

Розглянемо інший сценарій. Ви заходите в офіс у свій перший робочий день і ваш бос-чоловік каже: «Завдяки еволюції, я виконаю цю роботу краще від тебе, але я дозволю її виконати тобі. Щоб бути певним, що це буде зроблено правильно, я залишу детальні інструкції для кожного окремого завдання. Потім я поїду й телефонуватиму щокілька годин, щоб переконатися, що ти дотримуєшся інструкцій».

Більшість жінок у такій ситуації негайно поскаржаться у відділ кадрів і, можливо, дійдуть до розгляду позову. Але коли я описую цю гіпотетичну сцену в аудиторії жінок, сміх-підтвердження починає вибухати вздовж ряду від моменту, як я дійшла до «Я залишу детальні інструкції». Вони точно знають, про що я розповідаю. Саме так більшість жінок ставляться до чоловіків, коли залишають їх доглянути за дітьми. Кожна жінка, яка залишається розчарованою чоловіковим описом вечора, проведеного з дітьми, коли її немає поруч, не може собі дозволити залишити їх без приготованої їжі в холодильнику та довгого списку того, що необхідно зробити татові. Коли я вказую на наші власні подвійні стандарти, хоча на роботі ми давно й несамовито від них відмовилися, я бачу кілька ледь присоромлених жінок. Проте неминуче, хоча б одна