Публій Овідій Назон - Метаморфози

Як і про те, яких крилами в небі сузір'їв торкнувся.

Потім неждано замовк. Але в цю ж таки мить його знову

/790/ Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки

Тільки Медузі одній з-поміж сестер у коси вплелися.

Гість же на те: «На питання твоє, признаюсь, таки варто

Відповідь дати. Так ось. Незрівнянною вродою славна,

Для багатьох вона заздрості гідним була пожаданням.

Надто ж волоссям своїм, хоч усе було в неї чудовим,

Сяяла. Знав я таких, що самі пересвідчились в цьому.

Кажуть, морів повелитель у храмі святому Мінерви

Нею оволодів. Громовержця дочка, відвернувшись,

Вкрила егідою чисте лице, а щоб гріх покарати,

/800/ В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони.

Й нині ще, вводячи в жах ворогів обімлілих, богиня

Носить, могутня, на грудях тих змій, що сама їх створила».

Книга п'ята

Поки про всі тії подвиги в колі кефенів Данаїн

Розповідає герой, залунав по владичих палатах

Гомін юрби, але не по-весільному там гомоніли,

Спів не звучав, тільки крик, озвірілої сутички вісник.

Мить — і вже не бенкет, а бійка довкіл вирувала.

Так над усміхненим морем, бува, в божевільному гніві

Зчепляться буйні вітри — й за хвилину воно спохмурніє.

Першим зухвалець Фіней{218}, зачинатель того бойовища,

З ясена списом своїм потрясаючи, міддю окутим, —

/10/ «Ось, — каже, — ось я за кражу дружини прибув сюди, месник!

Ні твої крила, ні бог твій, що в золото перемінився,

Не допоможуть тобі!» Вже й списа підняв. «Зупинися! —

Тут йому крикнув Кефей, — що за думка тебе підбиває,

Брате, на злочин такий? Чи за всі добродійства Персею

Дякуєш так? Може, це за врятовану дар твій весільний?

Бо ж не Персей, коли вникнеш у правду, відняв її в тебе, —

Лиш володар нереїд, лиш Аммон, божество рогоносне,

Як і те чудо морське, що пливло, насититись готове

Донею, серцем моїм. У цю мить, коли смерть їй грозила, —

/20/ Забрано в тебе її. Чи бажаєш таки, щоб зазнала

Смерті вона, щоб моїм упиватися, нелюде, смутком?

Мало тобі ще того, що її при тобі ж закували,

Й ти їй нічим не поміг — її дядько, її наречений?

Жаль тобі, видно, що інший її врятував, тому в нього

Вирвати з рук нагороду завзявсь. Якщо так її ціниш,

Чом, як до скелі прикута була, ти не рвався до неї?

Ну так погодься, щоб мав її той, хто за неї боровся,

Хто мою старість од сліз уберіг, перед ким у боргу я.

Втім, не між вами двома, а між ним вибирав я і смертю».

/30/ Мовчки зиркає той то на нього, то на Персея,

Годі рішитись йому, кого б то поцілити першим.

Далі з усіх своїх сил, помножених лютістю й гнівом,

Ратище він, розмахнувшись, пустив — та намарно — в Персея.

В ложе вбилася мідь — і зіскочив Персей з покривала,

Й кинув, розгніваний, списом тим самим у ворога, й був би

Груди йому розпоров, якби той у ту мить за жертовник

Не заховавсь: нечестивцю святе прислужилося місце!

Рет зате постраждав: у чоло йому вбилося вістря.

От він упав, і з кістки йому наконечник добуто;

/40/ Б’ється вже він на землі і столи заплямовує кров’ю.

Вмить роз'ярилася збройна юрба; звідусіль полетіли

Кинуті в гніві списи. Вже почав домагатися дехто

Смерті Кефея і зятя його. Та якраз тоді з дому

Вийшов Кефей. Присягається вірністю, правом, узявши

В свідки гостинних богів, що він проти такого шаленства.

Збройна Паллада — вже тут. Егідою брата{219} прикривши,

Зваги йому додала. Був там Атіс, індієць, якого

Кажуть, на світ привела у воді блискотливій Лімнея,

Гангом народжена. Красенем, надто в ясних своїх шатах,

/50/ Був цей юнак, що й шістнадцяти років од роду не мав ще.

З тірського шовку хламиду носив, облямовану знизу

Золотом щирим. Намисто рясне золотилось на шиї,

А діадема — на вогкім од пахощів цінних волоссі.

Списом легеньким на будь-якій віддалі він непохибно

Ціль пробивав, та влучніше стрілу міг із лука пускати.

Поки він лук, що є сил, напинає, Персей в цю хвилину

Спритно вхопив з вівтаря головешку розжарену й кинув

Прямо в обличчя йому — й воно місивом стало кривавим.

Тільки-но глянув на те, як лицем, ще недавно прекрасним,

/60/ Б’ється полеглий в крові, ассірієць Лікаб, щонайближчий

Друг і супутник його, що з любов’ю до нього не крився,

Сльози над тим, хто конав од жорстокої рани, проливши,

Над дорогим йому Атісом, лук, що з руки йому випав,

Перехопив із словами: «Зі мною тепер позмагайся!

Кров'ю того юнака не натішишся, більше зневаги

Гідний ти, ніж похвали!» Ще й не змовкнув, а вже на Персея,

Зблиснувши вістрям, помчала стріла, тятивою підбита.

Той відхиливсь, і застрягла вона в його вільній одежі.

Тут і звернув проти нього, прославлений вбивством Медузи,

/70/ Меч свій Акрісія внук і встромив йому в груди; Лікаб же,

Смертну стрічаючи мить, уже в ніч западаючі темну

Очі на милого Атіса звів, прихилився до нього,

Радий, що з другом своїм він ітиме й у світ попідземний.

Раптом сієнець{220} Форбант, Метіона син, і лівієць

Амфімедонт, пориваючись в бій, послизнулись в калюжі