Публій Овідій Назон - Метаморфози

а смуток і плач, як до того схиляв їх

Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали.

Тут чужоземець озвавсь: «Голосити могли б ви за нею

Цілий свій вік, а от для рятунку — хвилина дається.

Тож, коли діву цю я попрошу в вас, — Персей, Громовержця

Син і тієї, що плід понесла від дощу золотого,

Я, той Персей, що, змієволосу Медузу зітнувши,

/700/ Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря, —

Виберіть серед зятів лиш мене; до усіх тих достоїнств,

Хай лиш поможуть боги, добре діло ще хочу додати.

Ваша дочка, як життя їй врятую, — моєю хай буде!»

Радо погодились (хто б тут вагавсь?), ще й своє володіння

Дать обіцяють як посаг дочки й умовляють сміливця.

Ось, наче бистре судно, веслярами спітнілими гнане,

Носом окованим води морські розтинає з розгону,

Так, розсуваючи хвилю грудьми, й та потвора до скелі

Мчала, й не далі була, ніж на віддаль, яку пролітає

/710/ Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі.

Тут одчайдушний юнак, від землі відштовхнувшись ногами,

Стрімко під хмари злетів. І, як тільки поверхнею моря

Тінь перебігла хистка, — вже на тінь нападає потвора.

Як от Юпітера птах, підстерігши на дикому полі

Змія, що спину свою синювату до сонця наставив,

Ззаду на нього, щоб пащі не встиг повернуть, нападає

Й пазури хижі свої в лускувату заглиблює шию,

Так Інахід{214}, описавши дугу в порожнечі безкраїй,

Ззаду на звіра напав, устромивши ревучій потворі

/720/ З розмаху меч по загнуте руків’я під праву лопатку.

Рану відчувши важку, то з води виринає в повітря,

То під водою ховається звір, то метається люто,

Наче кабан, коли пси звідусіль його тиснуть гавкучі.

Хижих зубів завдяки своїм крилам Персей уникає.

Рани тим часом наносить — то в спину, що мушлями вкрита,

То поміж ребра, під бік, то туди, де хвіст, наче в риби,

Робиться тоншим, — усюди вганяє свій меч серповидний.

Ось уже з пащі страховища б'є водограєм багряно

Змішана з кров'ю вода. Вже Персеєві крила намокли,

/730/ Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше

Вірити. Втім, помічає стрімчак, що при тихій погоді

Шпилем з води виступав, і зникав, коли вищала хвиля.

Там він опору знайшов і, за верх ухопившись рукою,

Декілька раз проникає мечем аж у нутрощі змія.

Оплески й радісний крик залунали на березі моря

Та між небесних осель. Ніяк не натішаться зятем,

Доньки рятівником і захисником їхнього дому,

Кассіопея й Кефей. Покидаючи скелю похмуру,

Діва розкована йде — тих трудів нагорода й причина.

/740/ Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки,

Й, щоб шорсткуватий пісок голові змієносній не шкодив,

Листя м'яке по землі й під водою вирослі трави

Стелить і голову зверху кладе Форкініди{215} Медузи.

Ще не зів’яле стебло своїм осередком дірчастим

Силу Горгони ввібрало й затвердло, торкнувшись до неї,

І небувало міцним розрослося гіллям воно й листям.

Чудо те німфи морські вже й на інших спішать повторити

Стеблах — і кожне чудовим стає, от і множать насіння,

Сіють його по воді, забавляючись, жительки моря.

/750/ Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість:

Хай лиш повітря торкнуться вони — кам’яніють відразу;

Те, що травою зростало в воді, над водою — вже камінь.

Кожному з трьох богів три вівтарі дерном він виклав:

Лівий — Меркурію, правий тобі, славна війнами Діво{216},

Третій, між ними, — Юпітеру. Вбито Мінерві теличку,

Віснику неба — бичка, бика ж — тобі, Всемогутній.

Тут же Персей в нагороду за подвиг бере Андромеду,

Тільки без посагу. Вже й смолоскипами там потрясають

І Гіменей, і Амур. Всюди палиться ладан пахучий.

/760/ З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри,

Флейти, лунають пісні — променистої радості й щастя

Доказ гучний. Ось і двері відчинено — й злотом сяйнули

Пишні покої: туди, у багатих уборах, рядами,

На величаву гостину прямують кефенські вельможі.

Вже до кінця йшов обід, уже й дар благородного Вакха

Кожному в серце проник, і тут про людей того краю

Хоче дізнатись Лінкід{217}, про їх звичаї, побут, про мужність.

Хто розповів йому те, — й собі звернувсь до Персея:

«Ти нам тепер поясни, яким чудом цю змієволосу

/770/ Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!»

Оповідає герой, що в краю під холодним Атлантом

Місце захищене є посеред кам'яного громаддя.

Доньки Форкіда там, дві сестри, поселились при вході,

Й оком одним на двох їм судилось дивитись по черзі.

Поки те око вони одна одній передавали,

Він якось перехопив його, руку підклавши, й потому

Дебрі глухі перейшов, обривисті скелі й нарешті

Став перед домом Горгон. І стрічались йому по дорозі

Звірів подоби й людей, тих самих, котрі вже назавжди

/780/ В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились.

Далі й про те оповів, як тієї Медузи жахливе

Сам відображення вздрів на щиті, що носив його зліва,

Як обезглавив її, коли змії й вона в непробудний

Канули сон, і про те, як тоді з материнської крові

Разом із братом своїм бистрокрилий Пегас народився.

Про небезпеки згадав, а було їх чимало в тривалім

Леті, — про те, які землі, моря споглядав під