Ерін Хантер - Ліс таємниць

Сіросмуг принаймні приніс трохи здобичі, тож це могло пояснити його відсутність у таборі.

— Ну звідки я мав знати, що тут відбувається? — уже трохи роздратовано відповів Сіросмуг воєводі. — Чи треба питати твого дозволу?

Вогнесерда пересмикнуло. Сіросмугові варто було б подумати двічі, перш ніж провокувати Тигрокігтя.

Тигрокіготь загарчав:

— Як на мене, вас тут надто часто не буває — що тебе, що Вогнесерда.

— Ану зачекай! — не зміг не втрутитися Вогнесерд. — Я був тут, коли ці коти напали. І то не Сіросмугова провина, що його не було.

Тигрокіготь холодно глянув на Сіросмуга, тоді на Вогнесерда.

— Ви там обережніше, — кинув він. — Бо я за вами наглядаю — за вами обома.

Воєвода повернувся і побрів до Попелапки.

— Ніби мене це хвилює, — пробурмотів Сіросмуг, уникаючи дивитися Вогнесердові в очі.

Поки сірий вояк відносив свою здобич на купу свіжини, Вогнесерд побрів до Жовтоіклої, щоб і його рани полікували.

— Гм-гм! — прогарчала Жовтоікла, оглянувши його оком професіонала. — Якби з тебе повисмикували ще трошки шерсті, ти був би схожим на вугра. Але жодна рана не глибока. Житимеш.

Попелапка підійшла до нього із клубком павутини і притиснула його до подряпини над оком. Тоді лагідно торкнулась до носа Вогнесерда.

— Ти дуже хоробрий, — прошепотіла вона.

— Не надто, — засоромився Вогнесерд. — Ми всі робили те, що повинні були робити.

— Але й це нелегко, — несподівано гаркнула Жовтоікла. — Я свого часу теж повоювала, я точно знаю. Синьозірко, — продовжила вона, щиро глянувши на провідницю, — дякую тобі. Для мене дуже багато важить те, що ви ризикували життям, захищаючи Хвостолома.

Синьозірка похитала головою.

— Немає за що дякувати, Жовтоікло. Це справа честі.

Стара медикицька схилила голову. Тихенько нявкнула:

— Він накликав велику небезпеку на мій названий Клан, і за це я прошу пробачення.

Синьозірка підійшла до неї і заспокійливо лизнула її шубку. В ту мить у її очах був такий вираз, який буває у мами, що втішає своє вередливе кошеня. І тут Вогнесерд пригадав, як у ніч після Зборища провідниця йшла крізь ліс, а місячне світло грало на трьох сріблястих шубках — Синьозірки, Мрячконіжки і Каменешуба.

Вогнесердові зненацька забракло повітря. Чи справді він бачив те, що бачив? Троє котів були настільки схожими, наче родичи? Мрячконіжка і Каменешуб — брат і сестра, це так… а Сіротоня сказала, що як тільки їх принесли, вони пахли Громовим Кланом.

Чи може бути таке, що кошенята Синьозірки не загинули? Чи може бути, що Мрячконіжка та Каменешуб — втрачені діти провідниці Громового Клану?

Розділ 21

Щойно Попелапка закінчила обробляти Вогнесердові рани, як він одразу ж рушив до Сіросмуга. Друг сидів у вояцькому кублі, а погляд його золотавих очей був геть стурбований.

Коли Вогнесерд прослизнув досередини, він підвів голову.

— Мені шкода, — мовив Сіросмуг. — Я знаю, що мав бути в таборі. Але я мусив побачити Срібнострумку. Ще від Зборища не міг до неї підступитися.

Вогнесерд зітхнув. На мить він пошкодував, що не може поділитися з товаришем підозрами стосовно Мрячконіжки та Каменешуба. Але Вогнесерд і сам розумів, що Сіросмугові зараз не до цього, йому є чим перейматися.

— Усе гаразд, Сіросмуже. Будь-хто міг опинитися на твоєму місці. Але раджу тобі найближчі кілька днів сидіти в таборі, як приклеєному, щоб Тигрокіготь це бачив.

Сіросмуг байдуже колупався в купці моху. Вогнесерд здогадався, що він уже домовився ще раз зустрітися зі Срібнострумкою.

— Я тут тобі дещо хотів сказати, — нявкнув рудий вояк, розсудивши, що не варто через це сваритися. — Про Орляколапа.

Вогнесерд швидко переповів, як вони з новаком раненько пішли тренуватися і як Орляколап ще здалеку зачув нападників.

— І він дуже відважно бився, — відзначив Вогнесерд. — Гадаю, час йому стати вояком.

Сіросмуг муркнув — він був не проти.

— Синьозірка вже знає?

— Ще ні. Ти ж виховник Орляколапа. Ти повинен його висунути.

— Але ж мене тут не було.

— Це неважливо, — Вогнесерд штурхнув свого друга. — Ходімо, треба зараз же поговорити із Синьозіркою.

Провідниця Громового Клану, як і більшість вояків, досі сиділа на галяві. Жовтоікла і Попелапка все так само розносили павутину від кровотечі та макові зерна від болю. Ряболиця вивела своїх кошенят назовні — глянути, що відбувається. Тож Хмарко уже сновигав галявиною, діймаючи кожного першого вояка питаннями про битву. Орляколап теж був на галявині. Вогнесерд глянув на новака, який саме вмивався, і з полегшенням відзначив, що його не дуже поранили.

Друзі рушили прямо до Синьозірки. Вогнесерд розповів їй про неабиякі вмілості, які виявив Орляколап, та про його хоробрість у бою.

— Завдяки Орляколапу ми були хоч якось попереджені про напад, — нявкнув він.

— Ми думаємо, пора йому стати вояком, — додав Сіросмуг.

Синьозірка замислено кивнула:

— Я теж так гадаю. Орляколап сьогодні проявив себе з найкращого боку.

Провідниця підвелася, стала посеред котів і голосно мовила:

— Нехай усі коти, здатні спіймати собі здобич, зберуться під Високим Каменем на віче Клану.

Одразу ж на цей клич із ясел вийшла Злотоквітка, за нею із кубла старійшин вилізли Крапохвістка і Дрібновух. Коли вони сіли біля Синьозірки, вона знову озвалася:

— Орляколапе, підійди.

Новак здивовано підвів голову і підійшов до Синьозірки. Вогнесерд бачив, що він нервує й гадки не має, нащо його покликали.

— Орляколапе, сьогодні ти попередив наш Клан про напад, ти хоробро бився проти ворогів, — нявкнула Синьозірка. — Час тобі стати вояком.

Новак роззявив рота від здивування. Коли Синьозірка виголошувала ритуальні слова, він стояв, мов укопаний, але його очі сяяли від щастя.

— Я, Синьозірка, провідниця Громового Клану, закликаю моїх пращурів-вояків глянути на цього новака. Він старанно тренувався, щоб збагнути ваш шляхетний правильник. І ось я ставлю його перед вами вже як дозрілого вояка, — вона пильно глянула своїми блакитними очима на Орляколапа. — Орляколапе, чи клянешся ти невідступно слідувати вояцькому правильнику, захищати й обороняти свій Клан, навіть ціною власного життя?

Орляколап від хвилювання аж затремтів, однак голос його був рівним:

— Клянусь.

— Тоді волею Зоряного Клану я нарікаю тебе твоїм вояцьким іменем. Орляколапе, віднині тебе знатимуть як Орлякошуба. Зоряний Клан поважає твою завбачливість і твою рішучість, ми ж запрошуємо тебе до Громового Клану вже вояком.

Договоривши, Синьозірка підійшла до Орлякошуба і притулилася мордочкою до його похиленої голови. Орлякошуб шанобливо лизнув їй плече, а тоді підійшов до Вогнесерда і Сіросмуга.

Коти здійняли гам, вигукуючи ім’я новоспеченого вояка:

— Орлякошуб! Орлякошуб!

Усі вітали молодого кота, бажаючи йому успіхів. Його мама, Морозошубка, потерлась об нього мордочкою, не приховуючи радощів, якими сяяли її темно-сині очі.

— Сьогодні тобі належить стійкувати