Андрій Купріянович Ткаченко - Поєдинок з абвером

Сидоров залишив кабінет генерала.

«Сокіл» прокинувся від несподіваної, але приємної події, яка приснилась, і намагався збагнути: де він? Аж раптом щемка й радісна думка: «Я в Києві, у готелі!» підняла його з ліжка. Підійшов до вікна. З-за далекого, багрянистого обрію підіймалось сонце. На небі жодної хмарини. Прозора блакить чистого високостя притягувала, пестила зір. Від того видовища, від ранкової тиші над містом, навіть біль вичахав, не тримав у гострих пазурах серце.

Годинник показував пів на сьому. «Ще дні години до зустрічі», — подумав і все ж почав збиратися. Після сніданку він пішов до призначеного місця.

Світлий, теплий травневий день. Святково прикрашені вулиці. Смарагдові київські каштани мали от-от засяяти тисячами своїх свічок. Спокійні і безпечні люди поспішають у своїх справах. І жодної небезпеки. А вона переслідувала розвідника впродовж багатьох раків. Усе це життєдайно впливає на настрій «Сокола». Він теж поспішає на зустріч з тим, хто ось уже кілька літ був його наставником, з ким здавна чекав побачення…

Генерал обійняв, міцно потиснув руку, привітав з перемогою над фашистською Німеччиною і поверненням на Батьківщину. Вдивлявся в бліде, вимучене небезпечною працею та важким пораненням обличчя і думав: «Скільки мужності в цій молодій людині! І скільки зроблено цим юнаком завдяки тій незламній мужності…»

— Сідайте, — запропонував він гостю та полковникові Сидорову, який супроводжував «Сокола» на зустріч з генералом. — Як себе почуваєте? Непокоїть рана?

— Дякую за увагу. Самопочуття добре. Рана повільно, але загоюється, — коротко, по-військовому відповів «Сокіл». На якусь мить задумався, пригадавши розмову з полковником Сидоровим про своє лікування, та зустрівшись з допитливим поглядом генерала, швидко додав: — Тепер, коли я вже на своїй землі, Серед своїх людей, добрих і турботливих друзів, сподіваюся, що незабаром повернуться втрачені сили.

— Можете бути певні, вживемо усіх заходів, щоб повернути вам здоров’я.

Після розмови про враження від свята Перемоги, яке застало «Сокола» уже в Києві, генерал повів ділову розмову.

— А тепер, дорогий майор, я хочу…

«Сокіл» здивовано глянув на співбесідника, і тільки зібрався сказати, що він старший лейтенант, як почув:

— Так, так, я не помилився, назвавши вас майором. Вам достроково присвоєно звання майора державної безпеки, з чим вас і поздоровляю.

Генерал простягнув розвідникові руку. «Сокіл» підхопився з місця, почав дякувати за поздоровлення.

— Постривайте, це ще не все, — посміхнувся генерал. — За виконання особливо важливих завдань Батьківщини в глибокому ворожому тилу Указом Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік вас нагороджено орденами Червоного Прапора і Червоної Зірки, які за дорученням я маю вручити вам,

— Служу Радянському Союзу! — двічі пролунали слова розвідника, гучно відлунюючись у тиші кабінету після того, коли генерал прикріпляв нагороди й потискував руку.

— Крім того, наркомат державної безпеки нагородив вас ось цим іменним золотим годинником.

Приймаючи нагороди, «Сокіл» дякував за виявлену до нього увагу, обіцяв і надалі чесно служити своєму народові, справі його безпеки.

Задзвонив телефон. Генерал узяв трубку, послухав і коротко відповів:

— Дуже добре. Спасибі!

Закінчивши телефонну розмову, він обернувся до «Сокола»:

— Сповістили, що завтра до Києва приїздить ваша мати. Гадаю, вам буде краще жити удвох, на час лікування. Не заперечуєте?

— Що ви, що ви, товаришу генерал! Ми ж он скільки не бачились… Найдорожча для мене людина… Хоч і кажуть, що найдорожче в людини — життя, але ж і його дарує кожній людині тільки одна рідна мати.

— Це вірно, — мовив генерал.

— Може, з ким-небудь із друзів хочете зустрітися? — запитав «Сокола» полковник Сидоров..

— Якщо можливо, то я хотів би побачити Морського, Григор’єва, Зіну.

— На жаль, усі вони перебувають там, звідки викликати їх зараз неможливо. Хіба з вашим похресником Олександром можете зустрітися, якщо бажаєте. Він працює у нас, — сказав Сидоров.

— Ми його зараз покличемо сюди, — генерал натиснув кнопку.

До кабінету зайшов капітан.

— Викличте до мене лейтенанта Криворученка з підрозділу Івана Даниловича, — генерал кивнув на Сидорова, потім звернувся до «Сокола»:

— Ви не помилилися, що послали Криворученка для відновлення зв’язку з нами. Він на ділі довів свою відданість Батьківщині. З нього буде хороший співробітник.

— Ту відданість я запримітив ще там, у спеціалізованому відділі абверу, Я вірив, що Криворученко неодмінно прийде до наших органів з повинною. І він зробив те, що нам було так потрібно.

Розмову перервав чіткий і бадьорий рапорт у кабінеті:

— Товаришу генерал, лейтенант Криворученко з’явився за вашим наказом!

— Підійдіть до нас ближче. Впізнаєте? — посміхаючись, запитав генерал.

Лейтенант підійшов до столу і наче закам’янів. Не відводив погляду від того, хто йшов назустріч. Хвилювання і радість оволоділи хлопцями, і вони кинулись обнімати один одного.

— Здоров, друже! Не чекав такої зустрічі, а тим більше в такому місці. Але я знав і вірив: Сашко комсомолець, робітник, моряк не підведе!

— З щасливим поверненням на Батьківщину, дорогий Петре… Я тебе впізнав ще при першій нашій роз-мові і дуже боявся, щоб ти мене не викрив. Мене лякав твій гітлерівський мундир.

— А я тебе розгледів ще в карлхорстському таборі полонених. Та обставини не дозволяли, не мав права відкритися перед тобою…

Генерал-полковник з батьківською теплотою спостерігав за цією хвилюючою зустріччю двох колишніх харківських робітників, комсомольців, патріотів Радянської Вітчизни, яких доля привела в ряди чекістів.

Розтинаючи сизий серпанок, що завис у гірській долині, поїзд швидко котив на захід. Над вершинами Татр здіймалося сонце. Косе проміння розганяло туман, золотавим мереживом розсипалось на віконній шибці затишного купе, в якому сидів високий, міцний чоловік з чорними очима й посрібленим сивиною чубом. Дивився у вікно на схили гір, ліщинові гаї, кучеряві виноградники.