Андрій Купріянович Ткаченко - Поєдинок з абвером

Десь-не-десь виринали з-поміж дерев чепурні сучасні будинки, вкриті червоною та сірою черепицею. Вглядався в сьогодення, а думки повертались у минуле, в далеке і рідне село Павлівну над широким повноводим Доном. Згадались злиденне, босоноге дитинство, материнська ласка. А потім, мов спалах, юнацька мрія — він моряк Чорноморського військового флоту.

Рука ковзнула по правій щоці. Під пальцями — рубці шраму. Це лиха пам’ять про війну. І знову низкою плинуть спогади: морські бої з німецькими літаками, вимушена висадка на берег екіпажу крейсера «Профінтерн», баталії під Севастополем, тяжке поранення, полон, тюрма і зустріч зі смертю у фашистських таборах.

Багато, ой, як багато випало на долю однієї людини — партизанські стежки після втечі на волю, таємна боротьба з окупантами на Україні. А потім — виконання спеціальних завдань радянської розвідки в глибокому тилу фашистів на території Чехословаччини…

В уяві одне за одним випливали обличчя друзів-розвідників, тих, хто під його керівництвом брав участь у здійсненні на чехословацькій землі чекістської операції «Ракета». Шкодував про одне — на святкування 30-річчя Словацького національного повстання чехословацькі друзі чомусь запросили лише одного командира. Та він розумів їх — справжні прізвища його побратимів були їм невідомі.

Коли поїзд зупинився в Братіславі, пасажир вийшов з вагона. В руці тримав невеликий чемодан. Назустріч прямували незнайомі люди.

— Наш соудруг Морський? — вдивляючись в обличчя, звернувся до нього вже літній, але стрункий чоловік.

— Так, я Морський. — тільки й встиг відповісти, бо відразу ж опинився в міцних обіймах Францішека Паловскі, Юзефа Ямришка, Яна Мндло. Рудольфа Ключаря, Юзефа Гойча, Ніки Шичановскі. Юзефа Поличі та інших бойових друзів, які прийшли зустрічати свого командира.

На радощах довго тиснули один одного в обіймах, дивувалися з перемін: той потовстів, той постарів і полисів чи посивів. Та це й закономірно — минуло понад тридцять років відтоді, як розлучилися…

І ось вони знову разом. їхній радості, розмовам, здається, не буде краю. Тільки й чути: «А пам’ятаєш, товаришу командир?..». «А знаєш, Михайле Петровичу?..» Спогади повертали у вогненні роки. Лише на мить обривалася розмова й залягала мовчанка, коли хтось називав загиблих чи вже померлих друзів.

— А де тепер наш комісар Григор’єв, начальник штабу Бобров, капітан Олевський? — запитав Морського колишній розвідник загону, а нині співробітник органів безпеки Словацької Республіки Павло Копачек.

— А як там командири підрозділів Кисловський, Арпінський, Володчанка, Пінахоц, Папуленко, Ларіонов, Новиков? — цікавились інші.

— Після війни повернулися до своїх мирних професій, роз’їхались по всіх усюдах нашої Батьківщини. Тепер їх знову знають під справжніми іменам й прізвищами. Адже багато хто у ворожому тилу змушений був працювати під псевдом…

Навивались спогади, щирі й задушевні. Про небезпечні походи, бої з гітлерівцями, розвідувальну, і диверсійну роботу… І імена бойових побратимів. Тих з ким ділили всі труднощі й радості, з ким пліч-о-пліч виборювали довгождану Перемогу.

Згадали всіх. Нікого не забули, бо всіх цікавило, як склалася доля кожного після війни.

І знову — імена, імена… Звичайно, першим згадали комісара Григор’єва. Морський враз посумнів:

— Немає уже Григор’єва — помер. Це був Григорій Миколайович Ільїн. Народився і виріс у невеликому російському місті Кірсанові неподалік Тамбова. Вихованець — син полку кавалерійської дивізії. Командир взводу особливого корпусу залізничних військ, а з 1933-го — співробітник органів державної безпеки. З самого початку війни став розвідником у тилу гітлерівців. Комуніст-чекіст Ільїн мав чуйне, великої людяності серце. Так і говорили про нього в загоні: «Наш комісар, людина натуральної справедливості». І був таким аж до останніх днів свого життя.

Начальник штабу, якого в загоні знали як Костю Боброва — Кузьма Захарович Бабич, проживає в Києві. Такий і досі, яким його знали: скромний, чуйний, великий правдолюб. Щоранку від нового високого будинку на розі бульвару Верховної Ради до станції метро «Комсомольська» йдуть троє чоловіків і дві жінки. То родина Бабичів — батько, мати, двоє синів і невістка — поспішають на славнозвісний завод «Арсенал» імені Леніна, де вони працюють. Третій син трудиться на іншому заводі.

Хоробрий боєць, мужній патріот, колишній контррозвідник загону Олевський — Олександр Хомич Білий. Нині він керує одним з цехів заводу у Ніжині. Скромна, віддана справі людина. Про нього кажуть: «Мало говорить, але як комуніст — багато добра робить». Мужньо переніс страшну трагедію: 1943 року фашисти розстриляли його батьків, сестру і навіть дворічну доньку…

Розповідаючи про свого бойового друга Олевського, Морський пишається:

— Ми й зараз міцно дружимо з Олександром Хомичем. Мріяли навіть породичатися — в нього двоє синів, а в мене — дві дочки. Та сердечні справи не від нас залежать. Хай їх вирішують самі наші діти.

Був у загоні командир розвідувально-диверсійної групи Кисловський, якого більше знали як Світлова, А насправді це Микола Дмитрович Бабенко. Живе в столиці Білорусії. Лише кілька років тому зняв погони майора авіації і тепер готує механізаторів для сільського господарства.

Артинський — Василь Іванович Хомутовський. Після війни деякий час працював у органах державної безпеки України. Потім демобілізувався, вчився, був на партійній і державній роботі. Тепер керує споживчою кооперацією в Олевську на Житомирщині. Це — людина виняткової хоробрості, в загоні йому доручали найвідповідальніші завдання.

Нелегка доля радиста-шифрувальника Горецького — Івана Васильовича Ковалюка. Ще з дитинства зазнав тяжкої праці, злиднів, утисків і зневаги польських панів, що хазяйнували тоді на землях Західної України., Перед війною з двоюрідним братом Ігорем Кушнірчуком утік до Радянського Союзу. В роки окупації обидва стали розвідниками-радистами, через їхні руки пройшли всі таємниці операції «Ракета». Після війни Ігор Андрійович закінчив інститут, працює інженером Львівського телевізорного заводу. Іван Васильович нині проживає в селі Острів на Ровенщині.

Самовіддано воювали проти фашистів хоробрі, кмітливі командири груп загону: Федір Федорович Володченко — комуніст, до самої смерті працював механіком на залізничній станції Близнюки Харківської області; Володимир Петрович Нінахов — разом з своєю великою сім’єю вирощує хліб у зернорадгоспі «Нахімовський» в Цілинному краю; Василь Митрофанович Чекін — будує кораблі в Архангельську, Іван Опанасович Папуленко — трудиться в селі Ужачин Новоград-Волинського району на Житомирщині; Микола Петрович Люхін — бригадир по ремонту залізниці станції Вороново на Рязанщині; Олександр