Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

вуха і зрозумів, що жерці шукають не мене! Не думаю, що я міг поміститись в купці одягу. Думка, що ворог все-таки не знає про моє існування, трохи заспокоїла і підбадьорила. Але що Есха могла приховувати?

— Атуре, ми нічого не знайшли, хоч все обшукали! Де ж стара могла його заховати? Нам що перевернути усю Вершину Тиші?

— Замовкни, йолопе! Якщо знадобиться, обшукаєте кожен камінець! Дивіться краще!

Я затамував подих, відчуваючи, як жерці копошаться просто переді мною. Серце закалатало сильніше, відчував, як воно вискакує з грудей і голосно пульсує у скронях. Адже я був захищений всього лиш павутиною! Її легко розірвати і виявити мене!

— Його тут немає, Атуре, ми все оглянули!

— От халепа! Ви завтра прийдете знову і обшукаєте ще раз.

Я почув шелест накидок та кроки, що віддалялись, і з полегшенням видихнув.

— Можеш виходити, Айхо, — прошепотів Едо.

Схвильований, я вибрався з павутини і здивовано оглянув сховок. З боку, де я переховувався, це було густе плетиво, а з боку жерців — звичайна кам’яна стіна.

— Друже, ти врятував мені життя! Не знаю, чи зможу колись віддячити? Але як тобі це вдалося?

— У мене теж є секрети, — зі смішинкою в голосі сказав павук, помітивши здивування. — А віддячиш, коли до кінця життя стоятимеш на боці Світла і захищатимеш до останнього. А зараз, мій хлопчику, я змушений тебе покинути…

— І ти, Едо?

— Не засмучуйся, Айхо, ти вже достатньо сильний, щоб іти своїм шляхом. А я маю повернутись у Храм і спробувати дізнатись, що трапилось з Есхою. Сподіваюсь, ми ще обов’язково зустрінемось. У тебе власний шлях, яким повинен сміливо йти далі. Знайти спосіб вибратись звідси! Але в цьому я вже не помічник. Так написано. Згадай усе, чого навчили з Есхою.

— Я знову залишусь один, — навіть не запитання, а скоріше, прикре усвідомлення вирвалось. Едо має йти і піде.

— Не бійся. Ти ніколи не будеш один, якщо в серці житиме любов. Ми з Есхою насправді завжди поруч. Спогади і знання, воскрешатимусь нас у пам’яті. Іди шляхом Світла, Айхо, там вже чекають нові друзі. Прощавай, мій хлопчику! — і павук зник.

Я залишився в порожній печері. На серці стало так само пусто. Світ змінився. Я не відчував уже гармонії і внутрішнього спокою, який здобув тут з Есхою та Едо. Тепер звідусіль віяло небезпекою. Не можу сказати, що не було страшно, але чомусь я відчував внутрішню силу, знав, що справлюсь із труднощами. Едо вселив надію. Всупереч усьому, я зможу знайти спосіб вибратись звідси.

Але зараз потрібно чимшвидше покинути печеру, бо завтра жерці знову нагрянуть. Залишатися небезпечно. Зібрав усі їстівні запаси в торбину. Потрібно шукати нову схованку, доки не вигадаю, як зникнути з Вершин Тиші. Та як це зробити, ще не знав.

Я обережно пробирався крізь кам’яні схили, подалі від печери Есхи. Вирішив повернутися до тимчасівки на протилежному березі Ока Дракона. Прислухаючись до тиші, яка витала навкруги, все ще відчував небезпеку. Жерці ще й досі могли бути поруч. Вже за декілька кроків від схованки я почув голоси.

— Ти ба, у старої була ще одна нічліжка, — почув голос жерця.

Я втиснувся у кам’яний схил і завмер.

— Треба добре все обшукати. Можливо, тут вона і переховувала камінь? Бо якщо ні, Атур заставить перерити нас усю Вершину.

— Камінь? — подумав я. — Дивно, Есха ніколи ні про що подібне не розповідала. Можливо, саме через нього вона не повернулася назад?

Я чув, як нишпорили в печері, прислухався до кожного слова, намагаючись вловити хоч щось, що прояснить зникнення бабці. Але вартого уваги так і не почув. Жерці лаялись між собою, нічого не знайшовши. Рано чи пізно вони покинуть печеру і тоді обов’язково помітять мене. Повернутися тією ж стежкою я не міг, бо опинився б як на долоні у ворога. Озирнувшись довкола, я гарячково намагався знайти схованку. Видиратись на гору не було сенсу, в цьому місці схили надто круті, і я обов’язково нароблю шуму. Можна спробувати вступити в бій із жерцями. Та навіть якби я переміг, їх зникнення викликало б черговий рейд. Та й я не знав, чи поблизу немає інших ворогів. Залишався один вихід — спуститися вниз. Туди, де знаходилось темне озеро і чудовисько харон, що оберігало його.

Часу для роздумів не було. Або тепер — або ніколи. Одним стрибком я перескочив стежку, спустився вниз і, на щастя, натрапив на невелику нішу, що знаходилася на безпечній відстані від озера. Тільки-но я примостився у схованці, як почув просто над собою кроки. З полегшенням видихнув — встиг!

Я зачаївся. Сховок був досить вдалим. Так здавалось, поки я не почув крик.

— Там хтось є, йолопи! У вас просто під ногами хтось переховується! Схопіть його! — повернувши голову на крик, на протилежному березі Ока Дракона, я побачив жерця, який розлючено розмахував руками і вказував на мене. Викрили!

Я вилетів стрілою. Але переслідувачі були вже надто близько. Не довго думаючи, я вихопив криву шаблю і приготувався до бою. Жерці оголили короткі мечі. Я зрозумів, що матиму певну перевагу. Довжина моєї шаблі дозволяла триматись на більшій дистанції. Але ворогів двоє і вони наближались з протилежних боків, як грізні баруси, готові в будь-яку мить кинутись на здобич. Жерці відтісняли все ближче до озера і чомусь не квапились нападати. Складалось враження, що вони ніяк не можуть второпати, хто я такий і як потрапив на Вершину Тиші. Вирішивши скористатись легкою розгубленістю противника, я першим