Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

від часу доносився противний свист наших наглядачів, які витали високо в небі, безшумно розрізаючи повітря велетенськими крилами.

Закінчувався другий день, а бабця не поверталась. Ранок третього я зустрів із тривогою. Страхи ожили з новою силою, але я намагався не впускати їх у душу і мислити тверезо. Та коли закінчився і третій день, я не на жарт захвилювався.

Ледве дочекавшись ранку, таки вирішив порушити домовленість і покинути схованку. Можливо, Есха вже в печері, але чомусь не може прийти?

Обережно пробирався і намагався бути непомітним. Все ж існувала вірогідність, що з якихось причин Есха затрималась, і в будь-який момент її могли привести жерці, тоді б вони побачили мене, а цього не можна допустити. Та, здається, навкруги все дихало тишею. Вершина виправдовувала свою назву.

Я до останнього сподівався, що застану в печері бабцю. Та, на жаль, наш дім волав пронизливою пусткою. Тиша навкруги не заспокоювала, а гнітила. Що ж трапилось? Де Есха? Тільки б з нею було все гаразд! Страх і паніка уже протягували лапища, і від них ставало дедалі важче відбиватися. Здавалося, що зараз я поверну голову і побачу Есху, яка заходить до печери. Четвертий день підходив до кінця, сутінки впали на гори, ніч різко накрила Вершину мороком. Бабця не прийшла.

Мене швидко зморив неспокійний, але міцний сон…

…Стара сиділа навпроти, біля багаття, про щось розповідала. Ми безтурботно сміялись. Та раптом зірвався сильний вітер, підняв у повітря купу попелу, закрутив шалений вихор, і я опинився на вершині сивої скелі. Вітри рвали одежу. Я чув, як кличе на допомогу бабуся, а сам стояв, не в змозі ступити і кроку. Під ногами пливли сірі хмари, а під ними ховалась чорна безодня. Крик Есхи то посилювався, то стихав. А моє серце розривалось на шматки від безсилля побороти страх. Бо я розумів, що якщо ступлю хоч крок, то полечу просто у виблискуючу темінь. Але не в силі більше чути крики допомоги, втомившись від власної безпорадності, я у відчаї кинувся на голос бабці, але тут же полетів униз, у чорну смертельну невідомість…

Я прокинувся в холодному поту і, здавалося, що ще й досі чую крики бабці. Та це — лише марення сну. Кволо піднявшись з лежака, тільки зараз згадав про Едо. Як же раніше не здогадався, поговорити з павуком. Я легенько посмикав павутиння.

— Я вже чекав на тебе, Айхо, — почув знайомий голос. — Ти в небезпеці. І тут я нічим не зможу тобі допомогти.

— Що трапилось з Есхою?

— Есха не прийде.

— Не прийде… — повторив я. — Едо, що означає «не прийде»?

— Це означає, що тут ти з нею уже не зустрінешся…

— Ти хочеш сказати, що трапилось щось страшне? — боячись відповіді, запитав я.

— Внутрішній зв’язок з Есхою раптово обірвався, я не знаю що трапилось, але це може означати…

— О ні, Едо, ні! Я не хочу цього чути. Що зі мною таке: всі близькі, друзі… вони трагічно зникають. Я якийсь проклятий!

— Айхо, зараз у тобі говорить відчай і біль, вони — недобрі радники. Згадай, чого ми вчили тебе з Есхою. Звернись до Світла, не дозволяй Тіні затьмарювати розум. Ти маєш знайти вихід звідси. Зараз ти у небезпеці!

— Едо, — намагаючись взяти себе в руки, вже спокійніше сказав я. — Але з Вершини Тиші немає іншого виходу, окрім того, що веде до Храму Есетів, та й той надійно охороняється жерцями і відкривається лише з Храму. Чи я чогось не знаю? — з надією запитав я.

— Ні, все правильно. Це єдиний вихід з Вершини. Звичайна людина може потрапити сюди тільки так, навіть Есха потрапила цим шляхом. Але ти, Айхо, незвичайний. Ти і на Вершину Тиші потрапив так, як це було неможливо. Вір у себе! Не знаю як, але ти повинен вибратися звідси. Інакше потрапиш до рук жерців, а для тебе це кінець.

Я хотів ще щось запитати, але раптом почув кроки і чоловічі голоси, що наближались до печери. Це точно не Есха.

— Айхо, жерці! — крикнув Едо.

Я відчув, як кров заграла в тілі. Небезпека, що наближалась, не паралізувала, а навпаки — збуджувала! Я хотів зустрітись із кривдниками бабці сам на сам.

Розділ 28

— Айхо, жерці не мають навіть знати про твоє існування! Їх надто багато, одному тобі їх не здолати!

Слова Едо змусили задуматись. Та тікати вже було запізно. Кроки наближались. Що ж робити? Я інстинктивно обернувся навкруги, шукаючи якогось закутку, знаючи наперед, що в печері його немає. Голоси звучали зовсім близько.

— Малий, стій і не ворушись, — почув я павука.

За якусь мить навколо з’явилась міцна густа сіра павутина, яку Едо змайстрував за лічені секунди. Я опинився ніби за кам’яною стіною, захищений від небезпеки. Хоча не міг нічого бачити, але чув, як увійшла чоловіча ватага.

— Він має бути десь тут! — почув грізний голос одного з жерців. — Шукайте скрізь, вона могла його сховати.

Я отетерів. Невже жерці знають про моє існування?! Вони шукають мене! Моторошне відчуття небезпеки на мить паралізувало свідомість. Здавалось, от-от знайдуть! І це очікування неприємно лоскотало нерви!

— Переверніть всі речі! Вона могла сховати його де завгодно! Дивіться краще в лахах!

Нашорошив