Жиль Леруа - Пісня Алабами

У неї був такий лагідний, заспокійливий голос, а в цього красеня інтерна, що скидається на Айрбі Джонса, тільки очі кольору морської хвилі, та й годі.

У садку біля хатини, прибраної з нагоди її візиту, панна Бенкгед падає у плетене лозове крісло, воно страшенно рипить, а вона починає випробовувати мої терпіння. Балакає вона дуже голосно. Забула вже я цей хрипкуватий голос, що так тішив мене, коли ми були дівчиськами. Вона смалить по сто цигарок щодня, каже вона не без певних гордощів. Бурбону в нас нема, то вона просить джину. Лається, мов зарізяка. Газети пишуть про неї всіляку дурню, поширюють чутки і брехні. Одне слово, таке пишуть, що здуріти можна. А що можна сказати про грішницю, яка сама скаржиться перед публікою на свою розбещеність? Та ще й коли та грішниця — улюблена донька голови Палати представників США, третьої особи в державі?

— Кіно, любонько це така нудьга! Голівуд? Якесь непорозуміння. Волію театральну сцену, — каже вона.

А я думаю собі: «Правда твоя, Таллуло, кінокамера тебе не любить. Ти тільки гримаси корчиш, а не граєш. Фальшива Гарбо, дурнувата Дітріх».

«Вона не бозна-що», — казав Скотт із виглядом знавця, наче то була моя помилка, наче він зацікавився нею. Узявшись писати для Голівуда, він увесь час вставляє у свою мову оті дурниці й заяложені штампи, які це містечко продукує ще ліпше, ніж грошенята і сцени убивств. Матінка переказує мені плітки, що поширюються у найвпливовіших родинах Монтгомері: ця акторка зазнала страшенного приниження за всю свою кар'єру, коли, приїхавши на кінопроби з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса, дізналася, що її не беруть на роль Скарлетт в екранізації «Звіяних вітром», найпопулярнішому романі за всю історію Америки. «Це була моя роль, — заявила вона продюсерові, прозвавши його дурнем (дехто каже, що навіть гейком смердючим). — Це я з Півдня! А не ота манірна сцикуха-англійка з поросячим писочком, пронизливим голосом і сексуальністю цнотливого дівчати». І, згідно з тими ж таки плітками алабамських кумась, ображений продюсер відказав, що вона застара вже і ніякий гример не зробить із неї двадцятирічної дівчини, хоч би й цілі кілограми гриму та макіяжу наклав на її обличчя.

Ніколи я не помічала, як схожі ми одна на одну. Може, не лише непростими характерами — колись такими неприборканими, та зараз уже досить поміркованими. Ці досить кістляві, хлопчачі обличчя. Ніколи вона не робила з того таємниці, то всі знали, що панна Бенкгед так само охоче спить із жінками, як і з чоловіками. У занепокоєному погляді Мінні я побачила всю гаму відтінків запізнілого обурення: а ну ж бо алабамські кумасі подумають собі, що ми з нею були лесбійками? І що, гадаєте ви собі, робили вони удвох, як було їм по п'ятнадцять років і гасали вони лісами, купалися в озерах і вешталися порожніми клунями, убрані у хлопчачі сорочки та шорти? А певно, вони оте й робили!

Прозорий корсаж її сукні з чорного крепу понизаний разочками оброблених камінчиків, звісно ж, туркусів, які на шиї здаються темними самоцвітами. (Уранці Мінні сказала мені: «Ти така несерйозна, доню, збираєшся прийняти свою подругу в оцих подертих панчохах, стоптаних черевичках і в тій бахматій торбині, яку ти прозиваєш спідницею! Хоч до перукарні піди!») Я дивлюся на мої худі ноги, що стирчать із широкої шотландської спідниці, наче дві тички. Руки мої сухі, червоні від терпентини і розчинника, нігті обгризені до самісінького м'яса. Дві руки, яким так кортить діяти, слухняно згорнуті на колінах. Панчохи мої негарні, на ногах черевики зі шнурками, мов у старої панни. Та мені начхати на те. І якби ти тільки знала як.

Переді мною П'ята авеню де щось будується нема коли чаю випити нема нотатника для того щоб позаписувати що де коли буде я повантажу на П'ятій авеню червоні дерева і прапори до автомобілів може, в День Незалежності я покладу туди білу Тріумфальну арку щось на кшталт цього щось таке Хто ця розкішна жінка що збиткується з мене я могла б її намалювати та як змалювати її' прокурений голос вона випиває два літри джину щодня викурює по сто цигарок Dahling балакає вона мов у воду голосу не намалюєш запахів теж Дайте мені спокій Я замкну за вами двері…

Та кінозірка зручніше вмощується в рипучому кріслі й тупає ногою.

— Outlandish! — пишуть вони в газетах, навіть найповажніших, outspoken! Outrageous![32] — Таллула вибухає хрипким реготом. — Одне слово, я у всьому out! Тільки цей вискочка Гічкок згадує про мене, оце запропонував моєму агентові, щоб я знялася в його дурнуватому фільмі. Знаєш що? Я завжди розглядала камеру як ворога. Як напасника, що роздягає тебе догола, а потім четвертує. Чорне око, немов ото дзеркало без амальгами в поліційній камері.

Таллула вхлинає вечірнє повітря, її тремтячі ніздрі шукають пахощів, яких тут нема, пахощів нашого дитинства, яких уже не можуть відчути наші зів'ялі тіла. Біля краєчка її вуст приліпилася комашка. Вона не відчуває її, бо надто вже щедро наквецяла губи, надто вже, сказати б, агресивно і грубо. І як можна ото так мазюкати обличчя, очі, вуста, щоки? Із її сандалів на закаблуках стирчать два великі пальці з фіолетовими нігтями, схожі на пальці тієї амазонської мавпи зі звіринцю в Оук-парку, що просуває свою зморшкувату чорну лапку поміж пруттям вольєра, та ніхто з байдужих відвідувачів не хоче потискати її. Я частенько ходжу туди, щоб подивитися на неї. Ми з нею спілкуємося. Я балакаю до неї, вона уважно слухає, і її великі круглі очі розширюються. Часом вона пестить моє лице зворотним боком своєї долоні.

— Ти не п'єш? — питає Таллула, виливаючи рештки джину з пляшки до свого келиха. Коли вона робить це, спостерігається одна цікава особливість: її нафарбовані губи закопилюються вниз наче від огиди. Чим вона гидує? Трунком? Болем, що