Жиль Леруа - Пісня Алабами

Безбарвний голос:

— Може, поговоримо про той день, коли ви намагалися підпалити дім у маєтку «Ля Пе»?

Я:

— То була лиха пригода. Я хотіла спалити старе лахміття в коминку, аж вогонь раптом перекинувся в кімнату.

Безбарвний голос, утрачаючи контроль:

— Якщо я добре тямлю, то все лихі пригоди були, еге? А той коминок узагалі не топився. Усі в маєтку знали про це, ваш чоловік, прислуга, навіть ваша донька. А ви не знали?

Я:

— Мені не сказали про це. Я була у клініці, коли моя родина перебралася до цього маєтку. Та й припущення ваші безглузді: та кімната, яку я начебто хотіла запалити, — то була моя робітня. У тій пожежі згоріли всі мої роботи, полотна і шкіци. Невже я могла знищити все, що створила за кілька років, те, що ще пов'язувало мене з життям?

Біла обслона:

— Ви все заперечуєте. Така риса у всіх пацієнтів із самогубними нахилами — вони все заперечують. Та настає день, коли істина все ж таки спливає на поверхню, і ця істина — смерть…

Що таке випадок? Хто плете ці випадковості? Хто вчинив так, що я випадково зустріла французького літуна, а потім неухильно втратила його? Хотілося б мені це збагнути… Електрошок такий потужний, аж мізки в мене киплять під черепом і зуби цокотять, треба буде попросити, щоб вони зменшили напругу.

Неонове світло. Спершу приглушіть світло.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пригадую те світло, таке гостре, таке безжальне, і мій синюшний живіт, і ту комірчину позаду галантерейної крамниці в Ментоні. Мене тримали тоді на віллі «Пакіта», наглядали за мною садівник із кухаркою, в якої були очі, мов курячі гузки. Це вона за добрячі грошенята знайшла мені «ту, що робить янголяток», як ото кажуть французи. А садівник мовчав, бо йому теж незлецько заплатили. (Ховаючи гроші до кишені, він зневажливо посміхнувся. Поки ми їхали, він весь час насвистував якісь тільки йому відомі пісеньки. Звивиста дорога над прірвою тішила його, наче це були вправи з автомобільної їзди. Я сказала, що в мене болить серце, і він ще дужче почав шарпати кермо, гальмувати, без потреби наддавати ходу, аж кузов двигтів. Він тішився своєю перемогою. Певне, ще жодна жінка так не залежала від нього, як я оце. І я зрозуміла, що пропала. Бо вже нічогісінько не була варта.)

В емальованій мисці, яку показала мені галантерейниця, я побачила мляве рожеве тільце бранця акушерських обценьків. Мого сина. Сина літуна. Дитини сонця і моря. Я відчула, як у моєму череві зароджується голос, паралізовані мої щелепи розціпилися, очі витріщилися в пітьму. Я не чула мого крику.

— Гарненький він був у вас! — засмучено сказала кухарка. — Кіно, та й годі! Аби лиш сусіди поліції не погукали. А про інших ви думаєте?

Ті дві молодиці добряче нашпигали мене, уколовши подвійну дозу морфію. Упродовж наступних чотирьох днів я світу білого не бачила. Лежала в темній кімнаті з опущеними жалюзями й затуленими шторами, і кухарка, що перебрала на себе обов'язки медсестри, колола мені морфін, аж усенькі мої руки вкрилися кривавими синцями й болючими наривами.

І що скажете ви про це, юначе? Хіба аборт — не самогубство, бодай почасти? Авжеж, я того дня відчула, що завдала собі смерті.

Ми називаємо Ніччю втрату смаку до всього.

Таллула в місті. Приїхала перепросити родину Бенкгедів, яким не дуже до вподоби її розлучення. Мінні ховає це від мене, сестри теж. Що вони собі думають? Що я вже не читаю газет? Я бачила її в кількох фільмах. Небагато ролей вона виконала, принаймні особливого нічого не було, і жодного разу не бачила я її в театрі. Авжеж, ми мешкали в Мангеттені, коли вона грала на Бродвеї, та я не ходила аплодувати їй: може, не випадало, а, може, бажання не було піти. Хочеться вірити, що я не заздрила їй.

Та була таки ревнивою, як сказав психіатр-швейцарець, лікар Шомон, здається, чи, може, Бомон чи Тартампйон, один із тих людей, які весь час мінялися, аж геть зовсім стиралися з моєї пам'яті.

— Може, вистава не цікавила вас? — запитала мене лікар Марта Кіффер, єдина, якій я довіряла упродовж оцих десяти років ув'язнення.