Жиль Леруа - Пісня Алабами

Знаю, жінки часто стають навколішки, щоб ублагати чоловіків. Щоб зберегти Жозового сина, мені, певне, треба було благати або втекти. Упасти навколішки? Та радше я здохну! Я була донькою першого судді Верховного суду, внучкою губернатора й сенатора… Утікати?.. «Недобра ти дружина», — нашіптували мені кухарка з маршалком на віллі «Кеп», і в їхніх голосах було стільки жалості, що ліпше б вони прозивали мене хвойдою. Мене покарали, забрали мене з хатини на березі, де я жила коханням і чинила різні непристойні речі, завезли мене далеко від нього, і ніхто, поки тривала та мандрівка й ми огинали бескиди, що поросли мімозами, ніхто і слова не промовив до мене в машині. Мене змусили вбити мою дитину.

Кілька тижнів носила я сина. Його поховали на смітнику галантерейної крамниці «Ексцельсіор» у Ментоні.

Чи шкодую я? Що ж, знаю, мене важко назвати «матір'ю року». Того вечора, коли я повернулася з танців до нашого номера в готелі «Етуаль» — похмура, сумна анфілада темних коридорів і холодних кімнат, — Патті я застала з нянькою, яка готувала їй ванну. «Вода аж парує, — сказала я. — Ви зварите мою доньку, Жанно». А вона, стиснувши губи і звівши догори підборіддя, відтяла: «Температура води нормальна, і мене зовуть Наомі». Патті була червона мов буряк і задихалася, та нічого не сказала. «Хочеш, ми доллємо холодної водички, доцю?» — спиталась я в неї. І дівча, з надто вже дорослим виразом на личку, відказало: «Ні, матінко, не турбуйтеся про це». Моя мати мала шестеро дітей, з обов'язку і з розумових лінощів. Перша дитина померла ще в колисці від менінгіту. Нас, чотирьох дівчаток, виховували за чудесною системою Мінні Мейчен: кожна втілила її нездійсненні мрії. Ледве ми народилися, нам уже попризначали ролі. Марджорі мала стати художницею, Тутсі — інтелектуалкою, Тільда — супокійною красунею, а я, пізня дитина, стала грайливою лялечкою, яку вбирали немов принцесу. Для другого сина і спадкоємця родового імені, Ентоні-молодшого, ніякої ролі наперед не призначили. Мій брат просто не мав свого місця поміж акторами особистого театру моєї матінки. Він навіть намагався щось і сам писати, та жодного роману чи оповідання так і не опублікував. У майбутньому на нього чекала професія інженера та пустка самоти.

Знаю, що 1933 року Ентоні-молодший за тиждень до загибелі просив, щоб його припровадили до клініки в Балтиморі, тієї самої, де перебувала і я. Йому відмовили. Минуло кілька днів, і він стрибнув з вікна маленької лікарні в Мобайлі, тому що батьки відмовилися надати йому ту клініку, яку він обрав. У часописах Алабами і Джорджії з'явився некролог, де було написано, що причиною його смерті була малярія, тож «у гарячковій нестямі» він випадково впав із вікна.

Я й не думаю про самогубство. Просто я любила кількох чоловіків, які вкоротили собі віку, і перший поміж ними був мій брат, що від його смерті я й досі не можу отямитися.

Рене вже немає на світі п'ять років, помер він за два роки після самогубства Тоні. Цікаво, траєкторія їхнього польоту пролягає поза очікуваними межами земної кулі? Зоряний пил чи жменя сірого попелу — на що скидається та їхня остання й вічна орбіта? Молочний Шлях чи нескінченна чорна діра?

Еге ж, лікарі змушували мене розмовляти про Ентоні-молодшого, та не вдавалися у подробиці, що стосуються ран чи ушкоджень на його тілі. Під час останніх відвідин у День Подяки моя матінка одвела директора Гайленду набік і — thanks mom[31] — і геть усе йому виклала: і про те, що мою бабцю знайшли в ліжку з чорною дірою у скроні, а поряд валявся кольт, якого вона поцупила у свого чоловіка, і цівка його ще курілася пороховим димом, і про її сестру Єбігейл, яка плигнула через парапет мосту Джеймса Рівера в Річмонді.

Либонь, моїх численних ґанджів і ексцентричностей було не доста, то ватага медиків, котрі вдень і вночі чергували в Гайленді, додала до них гіпотезу про спадкову схильність до самогубства. А мені геть не кортіло вмирати — і це найтяжче було втовкмачити таким йолопам, як мої лікарі.

Білий халат, і голос безбарвний:

— І не думали про самогубство, еге? А хто ковтнув два слоїчки пігулок, коли поїхав французький літун? Ви ще й з бескида стрибнули, влаштувавши сцену ревнощів своєму чоловікові. Цього доста.

Я:

— Мені довелося зажити ті пігулки, бо я не могла заснути, а не тому що хотіла вмерти. І літун не поїхав, як ви оце кажете. Мене викрали. Ви посміхаєтеся? Хотіла б я глянути, що ви учинили б на моєму місці. Скотт найняв двох чоловіків із мафії, вони вдерлися до хатини, і жарти з ними були кепські. Я навіть не змогла нічого пояснити Жозанові… А щодо тої скелі, про яку ви оце кажете, то я знаю, що вам про неї розповів мій чоловік. Промовчав тільки ось про що: тої ночі він був п'яний мов чіп. І не з бескида я впала, а зі східців, коли тікала від нього. Результат? Обдерла коліна, якось я так само розбила обличчя, коли ще дівчиськом каталася на роликах. А ви кажете, самогубство…