Жиль Леруа - Пісня Алабами

Я:

— Знаю, мій роман не має успіху. Він нікому не сподобався, ні критикам, ні читачам. Та мені не соромно. Ще один напишу.

Повірник:

— У мене для вас є чек. На п'ятдесят доларів, аби ви придбали собі фарби. Цього доста, правда ж?

Я:

— Він кохає мене, він платить за мене, він зраджує мене. А шлюбними зобов'язаннями він крутить, як йому забагнеться.

Психіатр:

— Ваш чоловік не заперечує, що і в нього були помилки.

Я:

— Як вас послухати, то це я була хвойда?

Повірник:

— Почали ви. Ви перша вчинили шлюбну зраду.

Психіатр (сухо закашлявшись):

— Гм… у цих справах нема ні винуватих, ні жертв. Гм… Ніяких звинувачень, ніяких апологій.

І тоді я, підвівшись, вигукнула, відчуваючи дотик до мого тіла грубої тканини лікарняної піжами:

— Мудаки! Мудаки ви, і не тому що маєте у штанах оте причандалля, що, певне, геть охляло і вже не більше від квасолини, — а тому що в головах у вас, либочь, сама шкурка лишилася.

Психіатр:

— Санітари!

Я:

— Спершу чек! Чек на фарби.

Урешті я таки побувала на виставці моїх творів, у супроводі медсестри й охоронця. Я так хвилювалася, так душно мені було, що я прохилила двері запасного виходу, щоб ухопити повітря, і тоді два драби кинулися на мене, згребли за руки й за голову й потягнули до лікарняного фургона.

Відгуки в часописах, — навіть тих, які страшенно любили мене колись, — статті, що там друкувалися, викликали в мене справжнісінький біль. Я втратила красу і свіжість, що дозволяли уникнути скандалу.

За кілька місяців побачив світ отой горезвісний роман, якого так довго очікували, те творіння, що начебто мало переплюнути Джойса вкупі з Прустом. Дев'ять років писав він його. Цікаво, що він пішов у нього швидше, коли я за чотири роки тричі побувала у клініках. «Ніч лагідна», досить кумедно і прикро звучить ця назва: якщо це справді ніч, то це ніч ненависті. Він змалював мене в епізоді з психічно хворою жінкою, у щонайменших подробицях, застосувавши усі симптоми — істерику, шизофренію, параною: я вгадувалася під надто вже прозорим іменем, у особі несамовитої лярви, яку глушать морфіном, бромом і електрошоком. То я була його лялькою-моделлю, а тепер стала піддослідною морською свинкою. Його лабораторним щуром. Уже нічогісінько не важила я для нього, якщо він переніс у ту книжку всі мої проблеми. Найгірше те, що та клята книжка зазнала цілковитого провалу й ми навіть боргів не зуміли сплатити з гонорару. Сказала я «ми», та не подумала як слід. Які там уже «ми». А борг його незмірний.

…Після повернення в «Ля Пе», штат Меріленд.

Льюїс О'Коннор сплюндрував світовий Фітцджеральдів успіх, а найгірше те, що він його відверто зневажає в інтерв'ю і на різних званих обідах. Уявляю, як цей Льюїс, хоч дурний, та хитрий, обливає брудом свого давнього друга і покровителя перед жадібними до сенсацій журналюгами, а потім каже, щоб вони не друкували цього. «Off-the-record»[30], — певне, каже він, значуще їм підморгуючи, бо знає, що ці щури скористаються його вбивчими словами: а певно, модний автор сприяє падінню вчорашнього ідола, який допоміг йому видатися.

Що ж, для мого чоловіченька настала гірка пора: робоче знаряддя понівечене, саламандра з гарячковими мізками вже не відгукується. Нехай іде, еге ж, нехай забирається до Каліфорнії заробляти гроші. Тисячі кілометрів не можуть так нас розділити, як оця мерзенна книжка. Ніякого зиску він уже не матиме з мене, бо я вже обрала, чим мені стати, — німою лялькою, порожньою обслоною.

Я пишу мій роман потайці. Уже разів зі сто переховувала я його в різних місцях, по лікарнях, куди мене весь час запроторюють під нагляд персоналу (мій чоловік шле листи головним лікарям, вимагаючи, щоб мені суворо забороняли писати, то декотрі слухають його й улаштовують обшуки в моїй кімнаті). Коли часом я опиняюся на волі, Скотт постійно стежить за мною, і мені доводиться докладати відчайдушних зусиль, щоб увесь час вишукувати нові схованки. І я так добре ховаю рукопис… аж забуваю деколи, на якому поверсі, в якій кімнаті, за якою панеллю на стіні, під якою паркетною дошкою він лежить. Отож, я нотую тихенько, де поклала його цього разу. Скотт добре знає, що я пишу, й аж не тямиться, що ніяк не може запопасти того зошита. Що ж, цього разу він не поцупить у мене жодної думки, жодного рядка.

Це, сказати б, гра, але сумна