Жиль Леруа - Пісня Алабами

її гризе? Чи, може, від нудьги? Може, їй нудно від нашої нецікавої розмови? Нудно в Монтгомері, як, зрештою, і деінде? Нудно без театральної сцени?

— Ліпше не треба. Я содової вип’ю. Хочеш, я попрошу Мінні й тобі принести?

Потилицею відчуваю я погляд моєї матінки, що стежить за нами з хати.

— Не п’єш ти, не ходиш нікуди, шанувальників не маєш…

— Я заміжня ще.

— І посміховисько для всієї країни. Отямся!

— Про мене піклується Скотт. Він гарує, щоб утримувати родину.

— І оту свою пергідрольну хвойду. Бачила якось я їх у автомобілі на Малголланд-драйв. Він став такий брезклий, страшенно постарів, я його просто не впізнала. Мій агент, Пітерсон, показав його мені. «Поглянь, — каже, — ото найбільший невдаха в Голівуді». Його сценарії викидають у кошик для сміття. Незабаром він геть зійде унівеч. За кермом була вона, ота хвойда.

— Я сподіваюся, що мені пощастить продати мої картини. Один гендляр витворами мистецтва в Атланті зацікавився ними. Та ще й нью-йоркська галерея… може. Сподіваюся допоможуть викрутитися. Нам.

— То моя тітонька Мері правду казала? Ти справді хочеш стати святою?

Ми безсоромно зареготалися, то був вибух утішного і спустошливого сміху. Лозові крісла рипіли, мало не розвалюючись під нами. Усе було як і раніше, зовсім недавно, коли ми були двома найменше скутими дівчатами у цьому графстві, утім, і найменш набожними теж. І той наш регіт, що прозвучав тоді востаннє, був наче одинадцята і дванадцята кари єгипетські.

— Можна поділитися з тобою секретом? Відколи я почала зводити річ про Бога, мене почали вважати не такою божевільною. «Вона вже на доброму шляху», — кажуть вони матінці. Прикладають ім'я Боже до моєї гіркої долі, і диво дивне: бачать, що моє одужання вже наближається.

Таллула глянула на мене з подивом і з якоюсь ледве помітною поблажливістю.

— Я вже давно втямила це. Досить ходити в неділю до англіканської церкви, стояти там позаду й дивитися на всі ці схилені голови, що злагоджено похитуються. Забери в них ім'я Господнє, і всі вони будуть здаватися божевільними. Тридцять фургонів шаленців, і всі прямісінько до божевільні. Релігія — це питання суспільного здоров'я. З нею не жартують.

Перш ніж попрощатися, вона ввійшла до моєї хатини, пославшись на те, що треба підфарбуватися. Роздивилася уважно моє полотно, що стояло на мольберті, причому так довго, аж мені незручно стало, — я ж бо поклала туди лише декілька мазків, і там не було нічого вартого такої уваги.

— Я хочу цього, — каже вона. — І буду на цім наполягати.

— Наполягати?

— Щоб ти вийшла заміж за мого двоюрідного брата. Він по-справжньому кохав тебе. І ти його врешті теж покохаєш. Я не жартую. Він розумний, порядний. І сподобається тобі. Якщо він ітиме тим шляхом, як його батько, то одного разу прокинеться в Білому домі. Уявляєш собі? Перша леді країни!.. Ти можеш нею стати.

— Я дружина найбільшого письменника цієї країни.

Вона жбурнула на гравієву доріжку недопалок із криваво-червоним кінчиком.

— Ти була нею, люба моя. Він був найбільшим письменником рік чи два. А сьогодні його ім'я вже не з'являється в заголовках газет. Ти не знала цього, еге? Ох, вибач… яка я дурна, dahling!..

На нозі, що роздушила недопалок, стирчить великий фіолетовий ніготь. Мені здається, ніби я чую, як він тріщить. Сморід паленого рога. Він жевріє!

*

Після того як я звинуватила його в любощах із Льюїсом, Скотт хутко викрутився, заявивши, ніби я завжди була лесбійкою. Доказів не було, та ніхто їх і не вимагав од нього. Якось він сказав Льюїсові, що я спала з Любов'ю Єгоровою. Завдяки мерзенній проникливості гейка Льюїс помітив у його скаргах і крихту правди: мені подобалася Любов, потайці я називала її Лав. Та сексуального контакту з нею мені не кортіло ніколи. Мені хотілося бути поруч із цією жінкою, перебувати в кільватері її жестів, у сяєві її світла.

Я підозрюю, що Таллула була не така вже й розпусна і вчиняла усе те, щоб зняти галас: адже, якщо вірити газетам, вона спала з усіма підряд і позувала перед фотоспалахами. На цім наша схожість і закінчується: я не акторка, і в мене донька, яку треба боронити від таких речей.

Того ранку я прокинулася в доброму гуморі. Мінні спитала навіть, чи не продала я часом якусь із моїх картин, і я відказала: «Ні, матінко, та від сьогодні я зможу ліпше захиститися». І погукала Максвелла, і попросила його сповістити Льюїсовим адвокатам: якщо він іще раз спробує звести на мене наклеп, я відповім йому судовим позовом. Він і в думках не мав, що ця дурненька алабамська вівця, Суддівна, внучка сенатора й губернатора, може боронитися. І мати свідків своєї порядності. Цей наклепник без штанів залишиться. Адвокати добре впоралися: Льюїс О'Коннор отримав сповіщення від свого видавця, де мовилося, що він ніколи не повинен згадувати мого імені. «І ніколи не писати його?» — «Так, пане, і тим паче не писати».