Симона Вілар - Щаслива суперниця

звелів нам іти за ним у церкву. Посадив Едгара на лаві біля стіни й запитав — чи зумію я перев’язати графа. Коли я сказав, що досвід маю, знову пішов, посилаючись на те, що тепер повинен надати допомогу леді Гіті.

Так я довідався ім’я коханої Едгара. Ім’я його дружини мені було відоме й раніше. Звістка про одруження лицаря Армстронга з донькою короля Бертрадою Нормандською дійшла до найвіддаленіших куточків Європи. Але, видно, самому графові до серця припала інша.

При світлі масляного світильника я промив численні рубані рани й садна на тілі в Едгара й заходився нишпорити по кутах у пошуках павучих тенет. Ті, кому доводилося битись на Сході, знають — нема кращого засобу, щоб рана не загноїлася. І хоча багато ран дуже кровоточили, серед них не виявилося жодної проникаючої, котра могла б виявитися фатальною.

Тим часом пораненого почало морозити. Його очі скаламутилися, на щоках виступили червоні плями.

— Ви хрестоносець, сере? — нарешті звернувся він до мене. — Я чув клич… І ще мені здається, що в минулому ми зустрічалися.

Я стомлено опустився на підлогу, зняв шолом і відкинув каптур. Волосся впало мені на очі, і я нетерпляче прибрав його тильним боком долоні. А потім, не відповідаючи на запитання графа, узявся розшнуровувати наручень.

Побачив, як стемніла й розпухла рука біля зап’ястя, й присвиснув. Однак рука рухалася, і схоже, я відскіпався сильним забиттям, кістка була ціла. Едгар безмовно спостерігав за мною, і я подумав — тепер уже не важливо, чи впізнає він мене. Якщо впізнає, постарається швидше вислати з графства. Обов’язок і становище зобов’язують його до цього. Найкраще, що він зможе зробити, — не сповіщати гончаків Генріха про мою особу.

Зненацька граф схилився до мене.

— Ви Гі д’Орнейль?

Я опустив повіки.

— Під цим ім’ям мене знали в Єрусалимському королівстві. Але у володіннях короля Генріха я відомий під іншим.

Наші погляди зустрілися. Пасма мокрого волосся закрили очі Едгара. І я нічого не міг у них прочитати. Раптом він ледь помітно посміхнувся й опустив руку на моє плече.

— Зберігай тебе Господь, родичу.

Ну, що ж, у всякому разі тепер він не віддасть мене людям Генріха.

Я запитав, що сталося з моєю сестрою, і Едгар пробурмотів, ніби крізь сон, що Ріган — ім’я сестри він вимовляв на місцевий лад, — давно виїхала в Шропшир і стала черницею. Це мене нітрохи не здивувало — Ригіна й замолоду частенько говорила про те, що має намір відійти від суєти.

Але подробиць я не випитував — Едгару було не до того. Натомість я сам повідав графу, як серед ночі виявив у фенах човна з малям і переконався, що її супутник мертвий.

Едгар опустив голову й пробурмотів, що звелить розшукати тіло цього лицаря — його звали Ральфом де Бріяром — і поховати по-християнськи.

Після цього зависла тяжка мовчанка. Граф ніби намагався відгородитися від усього, що його оточувало, щоб залишитися наодинці зі своїм болем. Чи варто було тривожити його зараз, та й чи обходить мене те, що йому і його коханій довелося пережити? Я не відчував, що маю право втручатися, і водночас пам’ятав, як ця людина підтримала мене в ту пору, коли я перебував, як мені здавалося, на дні безодні. Тільки після цього я знайшов у собі сили почати життя наново. Доля розпорядилася так, що тепер — моя черга.

Едгар відвернувся до потемнілої стіни, й до мене долинуло здавлене ридання.

— Сере, — почав я, — гадаю, зараз саме час дещо обговорити. Я говорю про цих людей у масках. У вас є припущення, хто міг ховатися під личинами й чию волю вони виконували? Зважаючи з вигляду — це найманці, а значить, напад був зовсім не випадковим.

Я не повинен дати йому поринути в розпач. Що завгодно, тільки не це.

Після болісної паузи Едгар нарешті заговорив. Дійсно, в Норфолку кілька місяців тому з’явилися лиходії, що вирізняються особливою жорстокістю. Їх намагалися схопити, готували їм пастки, але марно. А сьогодні в нього виникли деякі підозри, втім, нічим не підтверджені. Ці мерзотники називали одного зі своїх Х’ю, тобто Х’юго. А в графа був давній недруг, що носив це саме ім’я — Гуго Бігод.

— Не продовжуйте, графе, мені відома ця історія. Гуго Бігод був оголошений вами в Норфолку поза законом. Але його батько, стюард двору Генріха Боклерка, примудрився вимолити прощення синові. Якщо не помиляюся, в Саффолкширі в цієї родини великі земельні володіння.

— Ваша правда. Але клопотався за Бігода не стільки його батько, скільки моя дружина. І тепер Бігод безперешкодно живе в сусідньому графстві, хоча не сміє перетинати кордон, тому що в підвладних мені землях і досі значиться злочинцем. Ця людина злопам’ятна й мстива, але разом із тим не позбавлена здорового глузду, і я не думав, що він здатен зважитися… на настільки-нерозсудливі дії.

У його голосі більше не було сліз, тепер у ньому звучав метал. І це було непогано — гнів повертає сили для боротьби. Але й затуманює розум. Тому я обережно запитав, що має намір почати Едгар, якщо його підозри справдяться. Адже Гуго Бігод — англійський барон, і цього не можна не враховувати. Але й відкритий суд влаштувати неможливо, бо тоді відкриється все, що відбулося на острові.

— Цього не буде, — твердо промовив граф, і його обличчя напружилося. — Я не доводитиму справу до суду. Але якщо виявиться, що й справді Бігод причетний до всього цього, тоді… Катівні ордену Храму надійно вміють зберігати свої таємниці.