Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

-Рідкісний ти господар, то й примітила.

-Так вона ж, дядьку, комуністка, то чого ж ви її ради послухали?

-Трапляються і між вами не бенері, сину, - протер заслізнені очі Квач кутиком хустки від пакуночка. - Дзиґар наш пошкодився і довелось мені години по сонцю та по пам’яті бити, а вона покликала та відшпетила, як якого хлопчиська, ніби моя вина в тому. Саботажником назвала, хоч і вжарт, правда, але боляче, - взяв гість з-під плеча пакуночок. І казала, хай подивиться та, як зможе, й поправить небарно, то ж оце, пробач, молодче, з тим я до тебе, - вияснив гість свою появу в дворі.

-Давайте подивлюся, хоч таких я ще не справляв, - сумнівався Карпо в успіхові.

-Пружина, видно, лопнула, то й спинився, - вивернув Мусій із хустки поржавілі й запилюжені ходики, хтозна й колишні. - В мене є й ще один більший годинник, але й шухляда в нього розпалася, і бебехи випали. Хорунжа радила віддати його тобі, як плату.

-Даремно, дядьку, не принесли, - розкладав обережно Карпо на лавиці принос, - може б поремонтував.

-Та з нас і одного досить. Той у міщаті розсипом на стіні висить, уже скільки я й пам’ятаю. Коли хочеш, принесу його, - видивлявся старий на півники по віконцях. - Добрий господар із тебе виявився, ото б покійник твій батько Дорош тішився, коли б побачив. Аж зазд­рість бере, - знову оглянув подвір’я. - То коли мені навідатись накажеш? - топчучись на місці, видивлявся він пильно на Ганну, що вийш­ла якраз із хати.

-Та я ще либонь, дядьку, не зможу його й перемонтувати, - завагався господар. - Дзиґар же, а не що-будь!

-Я також те говорив їй, нехтемській, а вона і слухати не побажала. Навіть нагримала на мене, як на шпетника, щомов немає на світі такого, щоб ти, як захочеш, не зумів, то тепер, бачу,  може, й правда її.

-Перебільшила вона мою могу, дядьку, а годинника отого великого якось принесіть таки, хай подивлюся, - загорівся Карпо і похвалою Варвари, і надією придбати собі до хати таку штуку. - Вони ж чиї у вас там, оті годинники-дзиґарі, дядьку?

-Покійний дзвонар Варлам якось хвалився, що і цього, й того сам Кримський ніби привіз на каланчу, але чого не знаю, то й запевняти не буду. Громадські, гадаю, вони, як і каланча, спокону.

-То що ви чували про ті коні в місті? - запитав знічев’я Карпо у старого.

-І ти туди ж!? Хай вони подохнуть їм, - вилаявся Квач. - Викликали мене до допри, ніби я за варту їм усім, окаянним! А горіть ви на пні, скажені! А щоб вам ні дна, ні покришки, свавільці, а щоб...

-То завтра по обіді й навідайтеся, - пошкодував Карпо, що запитав у старого про ті коні. - Приходьте: як зремонтую, то зремонтую, а ні, то ні, - розвів він руками, завваживши, що Ганна чекає на порозі його на обід. - Приходьте, - направився за гостем він до хвіртки.

-Бувай здоровий, сину! Прийду й принесу того великого, хоч кажу ж тобі, один брухт уже мабуть там із нього.

Мусій зник на вулиці, а в голові господаря зразу ж зароїлася радість і від того, що Варвара Хорунжа його похвалила, і від того, що може таки відремонтує ходики, а ті великі зможе якось купити в старого, привести до ладу і оживити хату тиканням, найпаче для хворих сестри й сина, прикутих до постелей. Їв і не бачив, що їсть, уже полонившись роботою, механічно перехрестився по обіді і взявся до діла.

Довго розбирав, відгвинчував, колупався, мив у гасові деталі, чис­тив напилком і сукном їх, бігав до дядька Харитона по лупу і знову роз­дивлявся, поки таки з горем-бідою зняв, повідкручував, повідгвинчував і знайшов порив у поржавілій пружині. За тим, як вода в лотоці, і день скінчився, і вечір застав його в запамороці, аж не міг сам коней по­порати і послав те робити Тодося. Лише сутінки змусили його, невдоволеного, лишити ту мороку і взятися при каганці за іншу.

Другого дня Карпо прокинувся, як у гарячці, розбудив Тодося, побіг ще в потемках до стайні, але тут же передумав, і як з’явився син, наказав тому порати коней та господарити, а  сам метнувся до дядька Харитона, де наспіх сяк-тяк попорав Змія і подався додому, щоб знову засіс­ти до того морочного дзиґаря. Вертів, відгадував, прикладав, свердлив і витирав, мастив у процідженій оливі, складав і припасовував, відкручував і знову закручував, аж поки таки склепав на міді пружини аж шість заклепок, посадив усе на свої місця та дочекався, поки затикав маятничок. І пішли ходики так, що й самсобі не вірив. Втіха, правда, швидко й зникла, бо дзиґар раптом став. Карпо витер оливу геть начисто і собі на радість побачив, що він зацокав впевнено й надійно.

Дід Мусій Квач прийшов аж геть по обіді, коли дзиґар, звірений Карпом по його ще  миколаївському кишеньковому, висів на стіні, відмитий, вичищений, як новий. Карпо навіть гирьку-важку на ньому потяжив кусочком відшліфованого до блиску свинцю. Тикання дзиґаря аж дзвеніло ритмічно.

-Таки правду казала мені нехтемська Варвара, - не стримався старий, викушкуючи з отієї ж вчорашньої хустки суверток у міщаті, куди більший вчорашнього, і не зводячи захоплених очей із дзиґаря на стіні. - Таки правду казала, ковінька її матері, хоч я й сумнівався. Карпо вже не слухав, викладаючи отой дорогий брухт на стіл, уважно оглядав його, як тельбухи, крутив і вертів, як дивовижу, складав, огородивши краї стола скатеркою і рушником, щоб не скотилося бодай щось із принесеного.

І в цьому дзиґарі була порваною пружина, крім того, не вистачало кількох болтиків, прокладочок і гаєчок та собачки. Як не вивертав міща, в ньому їх не було. Був з’їдений  повністю шашіллю і футляр-шабатурка, колись добротно зроблений і розписаний під кіноваром. Отож, тут же при старому повкидав отой брухт у миску