Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

-То стільки, дядьку Мусію, ви хочете за це начиння огулом? - пока­зав Карпо на все принесене.

-Та що можу хотіти, Карпе? Не моє це начиння, а громадське, якказав тобі вже. Та й наказа ж маю від Хорунжої, то як ослухаюся?

-Хорунжій скажіть, що я взяв цей брухт, як плату за ремонт дзиґаря. То чим маю поквитатися з вами? Адже хтось інший цей брухт давно б вики­нув на сміття, а ви зберегли, то говоріть, що вам за нього дати?

-Якось, сину, не випадає мені чогось правити за чужу марницю, - ніяковів дід Мусій.

-На те не зважайте, бо я хочу купити, а не взяти задарма.

-Так ти ж уже заробив ремонтом більше, аніж вартий цей брухт. Хто його знає, як те поцінувати, - розвів руками в розгубі дід Квач. - Нужда в мене, то може б ти, даруй на слові, мені дашок на ятці полатав, бо протікає? - ніяковів він.

-А та ятка ж у вас дошками наслана? - поцікавився Карпо.

-Та була дошками, а тепер уже й бляшанням, і смолою та ганчір’ям, а все одно тече. Полатати її нічим, і нездужаю вже, - додав, помовчавши. - Геть ти мене в сором увів.

-Гаразд, дядьку. Під вечір прийду з Тодосем, подивлюся, може йзарадимо.

-Пробач, сину, - винувато тер дід лоба. - Я подзвоню п’ять разів та й бігом додому, - почав старий вкутувати в хустку дзиґаря. - Спасибі тобі від громади і від Варвари, бо я таки їй понесу її дзиґаря, якого вона давала натимчас, і скажу, що ти оце виручив і мене, і місто. Незручно мені, бо не лише не заплатив тобі, а ще й боржником своїм зробив, - наклав старого брилика Квач на сиву голову імерщій подався.

-Не зважайте, дядьку, на те, поквитаємося, я в збитках не буду, - проводжав Карпо гостя до хвіртки. Був радий, що матиме оте тикало в хаті та ще із дзвонами, як вияснилося.

Ятка Квачева була зовсім продіравлена не лише на дашку, а і у сті­нах, і Карпо домовився з дідом, що вони з Тодосем будуть тут господарювати без нього, та з тим і направилися додому по матеріал: стовпці, лати, дощини, смолу, клоччя та інструмент, бо глина, околот та  цегла в Мусія у дворі були.

Дивно старому було, коли ввечері, вернувшись від каланчі, він побачив знятого верха із ятки і цілу купу навезеного отого матеріалу. Але ще дивніше сталося другого дня, коли навідавшись в обід, він побачив ятку зовсім переробленою, вичепуреною, полатаною і замазаною в стінах та накритою його ж давнім околотом, що аж світився новизною.

Сподобалося старому і те, що дрова від старого даху лежали порубаними  в ятці, привезений зайвий матеріал був охайно складений, а сміття і зіпріла гнила покрівля скидана в купку обік, а самих ремонтників не було вже й сліду.

-Добрий син у Христі й Дороша, - подумав старий, зайшовши в хату. - Треба якось хоч подякувати, - подивився ще раз через вікно на ятку і залився сльозами, бо згадав синів Гната й Гаврила, що пішли разом із Карпом у Першім Чигиринськім полку на фронт і не   вернулися.

-Ось чому Карпо мені поміг, а не із-за того брухту, - пояснив він собі, і не обідавши, побрів знову до каланчі.

А Карпо, поки отой брухт прокисав у гасові, вже вишукував вербові, липові та вільхові дошки, приміряв їх і обрізував, стругав і гемблював, упріваючи, квапливо точив накутники-багети, вже бачучи готовою шабатурку, і гризся лише одним: де поставити дзиґаря в хаті та  на якій підставці, щоб пасувало столові, шафам, мисникові та лавам. Гризло його й те, що вже розмерзлася геть земля не лише зверху та все настирливіше кликала його синичка і на тестеву Якимову нивку, і вже може тепер свою, а колись дядькову Харитонову, і таки на свою,  отриману по наділу за козакування.

“Нема часу на розгули! Ой немає! - роздумував, складаючи для висушки заготовки під прес на верстачок. - Доведеться залишити на інший час та погану погоду дзиґаря, бо тепер не до нього, - вкладав виточені накутн­ики нерозпущеними на рівній поверхні, щоб не покоробилися, висихаючи. - Таки-так, не до дзиґаря тепер!” - побіг допорувати коней, кінцево зрозумівши, що треба братися за воза, реманент, збрую, плуга, дряпака, борону та лопати. Того ж вечора поночі біг уже пізно додому аж із Гори з істиком, яким перевіряв мерзлість грунту і в тестя Якима, і в дядька Харитона, і в себе. Рано було ще орати, хоч на південних схилах косогорів і побачив свіжі ріллі, а в місті - покопані деякі грядки й городи.

Наступні дні в Карпа пройшли без пригод, і він із Тодосем від ранку до ночі переглядав, чистив, клепав реманент, змащував його. Потім возили спішно перегній з двору та із яру. Врешті, не стерпівши, таки виорали свій і Пилипів городи, угноєні ще з осені. Мерзлі латки, що попадалися, особливо на місцях купок гною, заспокоювали господаря - він ще не спізнився. Плуг і збруя в нього добре підігнані, а Гривка і Гнідко - цілий скарб, за який він подячливо славив Бога, вже вкотре згадуючи при конях і комісара, який запевняв Карпа, що “продайдуші й пройдисвіти Ворушило і Будьонний приписали собі організацію і створення  Першої Кінної”, про що він неоднораз чув і раніше від інших. Карпові було байдуже, хто створив ту Першу, згадав, що Гривка нещодавно погуляла із жеребом, що вселяло надію на буланий в яблуках приплід. Господарські клопоти сплітались у голові в суцільний жмут обов’язків, планів і райдужних сподівань, що росли і множилися до неймовірності.

Настала субота, у пообідді якось зненацька вдарив дзвін до вечерні, нагадуючи і міщанам, і Карпові про спочинок на завтрашній святковий день - зустрічей, відвідин, гостин, смачніших страв чи й випивок, що були тепер у Ганни постійно, бо на прохання Оксани Карпо склепав само­гонний прилад, зробив діжчину для заквасів, і жінки тим зіллям запа­салися перед