Софі Періно - Дочка Медічі

— Ваша правда,— він сідає та кидає компрес у чашу. Краплі лимонної води розлітаються, забризкуючи мені обличчя.— Але найгірші чоловіки теж їх мають, люба сестро. Я зрозумів це відтоді, як здобув корону. І ви зрозумієте. Сподіваюсь, не дуже болісно.

Хтось стукає у двері.

— Увійдіть,— гукає Карл.

Поріг переступає герцог де Гіз, увесь укритий пилом і потом.

— А ми саме про вас говорили,— мовить Карл.

Цікаво, до яких чоловіків Карл відносить Гіза — найкращих чи найгірших?

— Ваша величносте, здається, принц Конде має намір знятися з табору.

Карл підхоплюється.

— За ним! Чи ви втомилися і не зможете очолити частину моєї армії та вирушити навздогін?

— Я ніколи не втомлююсь служити моєму королю і готовий очолити будь-яке військо, велике чи мале, аби вирушити туди, куди ви накажете.

— Чудово!

На вилицях Карла вимальовуються дві червоні плями. Уже вдруге після його повернення він шаленіє, цього разу це викликано ентузіазмом, а не гнівом. Я запитую себе, чи знає герцог, що цей раптовий стан піднесення може бути примхливим і небезпечним. Король стискає герцога в обіймах і відпускає з не меншою пристрастю.

— Уперед!

— Кого з ваших людей я маю повести?

Це запитання неприємно дивує Карла: він не звик приймати такі рішення. Більш того, я підозрюю, що він недостатньо володіє інформацією, аби відповісти. Помітивши збентеження мого брата, герцог швидко відмовляється від запитань.

— Вибачте, ваша величносте,— каже він.— Я даремно турбую мого короля запитаннями, які краще залишити для ваших підлеглих. До кого мені звернутися за наказами?

— До нашого брата Анжу. Завтра його буде призначено генерал-лейтенантом.

На обличчі Гіза видно подив, але він миттєво опановує себе, елегантно уклоняється й виходить.

Не минає й миті, як Карл стає стривоженим. Протиснувшись до письмового столу, він вириває аркуш і люто щось пише.

— Ідіть за герцогом,— наказує він, абияк згорнувши аркуш і жбурнувши його мені.— Попросіть його передати це Анжу. Я не хочу, аби мій брат виставив мене дурнем, відмінивши мій наказ.

Я перехоплюю Гіза, коли від апартаментів Анжу його відділяє менше одного метра.

— Ваша милосте! — гукаю я. Зупинившись, він обертається.— Його величність просить передати це герцогу Анжуйському.

— Він уже змінив думку про моє призначення?

— Пане, я не пліткуватиму про зміст листів його величності.

— Вельми чесно,— каже він, приймаючи листа.

— Битва була жахливою? — запитую я.

— Програвати завжди жахливо.

Звісно, я очікувала іншої відповіді; я жадала подробиць про помираючих у багні чоловіків, про запеклі рукопашні бої.

— Але, зрештою, ми переможемо. Ми мусимо,— я пригадую жарт Карла про те, що Бог на нашому боці, а найкращі чоловіки — ні. Проте чоловік, який стоїть переді мною, викликає довіру. Анжу викликає довіру.

— Ваша впевненість надихає, ваша високосте. Я візьму із собою згадку про ваші слова та ваші яскраві очі, коли вирушу на схід.

Мурашки пробігають по моєму тілу. Я бажаю запропонувати йому щось конкретніше, якийсь талісман. Проте це надто сміливо. Поцілунок теж підійшов би. З мого боку це було б дуже люб’язно. Але ж яка безсоромність!

Він простягає руку.

— Чи можу я?..

Я дозволяю і захоплено спостерігаю, як він схиляється над моєю рукою. Його губи, які притискаються до моїх пальців, тверді й гладкі на дотик.

— На щастя,— каже він, випростовуючись. Не знаю, чи зашарілася я, але він — так. Рум’янець помітний навіть крізь шар пилу, і це дивує мене.

— Я молитимусь за вас,— тихо кажу я.

— Це велика честь. Достатньо, що ви думатимете про мене.

Коли він зникає з поля зору, я цілую місце на руці, якого щойно торкався герцог, уявляючи, ніби він цілував мої вуста, а я цілую його у відповідь.

оли Анжу покинув Париж, очоливши королівську армію близько року тому, я думала, що звістка про нашу перемогу надійде швидко. Я мріяла зустріти герцога де Гіза як героя і, можливо, дозволити йому поцілувати не лише мою руку. Однак після битви при Сен-Дені я отримала зовсім не ті новини, на які очікувала. Протестанти захопили Ла-Рошель. Мій кузен, принц Наваррський, приєднався до Конде, внаслідок чого двоє принців повели єретиків проти корони. Чотири місяці я не бачила мого брата та мого гарного герцога. Зрештою, коли підписання мирної угоди в Лонжюмо привело до закінчення протистояння й вони повернулися додому, вони не виглядали переможцями ані у власних очах, ані в очах парижан.

Це несправедливо, й саме так я сказала Анжу. Адже мати пояснила, що нова угода не дає жодних переваг протестантам: все це вони вже отримали завдяки попередній угоді. Але мої слова не переконали брата так само, як і католицьких підданих його величності не переконали відповідні плакати. Анжу перебував у жахливому настрої. Між тим, у містах протестанти почали помирати: їх убивали на вулицях і навіть у власних домівках. Я не раділа цим смертям не тому, що мені було шкода, а тому, що вони розгнівали матір. Я повірила їй, коли вона сказала, що вбивства протестантів спричинять чергову війну.