Софі Періно - Дочка Медічі

винятком носка його правого чобота, де я чітко бачу плями крові. Я також бачу, що фаланги пальців його правої руки подряпані та кровоточать, хоча він, здається, нічого не помічає.

— Гіз чудово бився, і це, на жаль, вирізняє його з-поміж інших. Можливо, Бог на нашому боці, але Коліньї та Конде підтримують сміливіші чоловіки.

Я впевнена, він не хотів, не міг принизити нашого брата. Але усмішка на обличчі Анжу зникає.

Увійшовши до кімнати, Карл дивиться на одного з собак матері, що скрутився клубочком біля ніжки її робочого стола. Мене охоплює жахливе передчуття, що він ударить його. Мабуть, мати думає так само, адже каже:

— Ваша величносте, якщо вам треба вдарити щось, будь ласка, обмежтесь меблями. Я погано сприймаю насильство над моїми тваринами.

— Мені не треба щось бити. Мені треба когось убити.

— Хіба ви не вбили конюха? — запитує мати.

— Гадаю, ні. Можливо, варто повернутися й покінчити з ним.

— Робіть як знаєте.

Така відповідь налякала би багатьох, але не мене. Мати добре знає Карла, і я теж. Якщо йому щось заборонити, він неодмінно це зробить. Якщо зараз він повернеться до двору і вб’є хлопця, він учинить так усупереч її величності, а не тому, що послухається її поради. Король залишається на місці, і я відчуваю полегшення. Аж тут, демонструючи підступність, яку я не розумію, Анжу виймає свій кинджал і простягає його Карлу.

Я сиджу спокійно, настільки спокійно, що, якби не дихала, можна було б подумати, що я скам’яніла, гадаючи, чи візьме Карл зброю. Його очі люто виблискують, немов полум’я в коминку. Щелепи стискаються. Присягаюсь, я бачу, як його забризкана кров’ю рука піднімається, й у цю саму мить Генріх підносить кинджал ближче, мовлячи:

— Я піду з вами, якщо бажаєте. Можемо трохи розважитися.

— Заберіть ваш кинджал,— голос Карла сповнений відрази, можна подумати, що це Анжу першим запропонував убити конюха, а не він.— Скористайтесь ним, аби різати моїх ворогів. Якби констебль не помирав, було б непогано розпочати з нього,— Карл обома руками міцно стискає скроні.— Мої думки випереджають одна одну, а голова нестерпно болить,— ображено промовляє він у той час, як його тіло, напружене від гніву відтоді, як він зайшов, розслабляється.

Ненавиджу спостерігати за його стражданнями. Уже не вперше я дивуюсь, навіщо Бог покарав його цими жахливими нападами люті. Якби їх не було, він мав би найприємнішу вдачу.

— Ваша величносте,— кажу я,— ви дозволите мені супроводити вас до ваших апартаментів, перев’язати вам руку і покласти компрес?

— Так,— він жестом кличе мене до себе.

Коли я наближаюсь, він тяжко спирається однією рукою на мої плечі й давить так сильно, що я ледве тримаюсь на ногах. Таке враження, що він був на полі бою з іншими воїнами і бився до повного виснаження.

Мати схвально дивиться на мене.

— Я накажу принести вам випити щось заспокійливе перед сном,— каже вона Карлу.

Ми повільно прямуємо до королівських апартаментів. Із кожним кроком мій брат рухається незграбніше. Служники двічі намагалися звільнити мене від цього тягаря, й щоразу король знову впадав у збудження, відмахувався від них і сипав прокльонами. Діставшись передпокою, він у такій самій манері відсилає геть свого камердинера.

— Принести вам чогось випити чи поїсти? — запитую я, допомагаючи йому вмоститися в кріслі.— Можливо, це відновить ваші сили.

— Я не хочу відновлювати сили — хочу лише заспокоїтися.

Я киваю головою. Переходжу до його опочивальні, наливаю трохи води в чашу і додаю масло з лимонним бальзамом. Схопивши шматок чистої тканини, я повертаюсь і бачу, що Карл обхопив голову руками. Підсунувши до нього стілець, я ніжно беру його руку.

— Відкиньтесь назад,— прошу я,— підніміть ноги та дозвольте мені покласти компрес.

Він ворушиться повільно, немов старезний дід. Розстібає камзол, піднімає ноги на стілець і відкидає голову назад із таким виглядом, наче саме зусилля завдає йому болю. Я відриваю смужку тканини, занурюю решту у воду, викручую і кладу йому на лоба. Його очі заплющуються, але обличчя все ще напружене.

Схилившись над ним, я перев’язую йому руку тією ж смужкою, яку щойно відірвала. Закінчивши, запитую:

— Покликати вашу няньку?

— Ні, посидьте зі мною хвилинку.

Я змінюю позу: сідаю на підлогу біля нього, тримаючи чашу в руках.

Поступово його дихання уповільнюється. По кількох хвилинах, все ще не розплющуючи очей, Карл каже:

— Ви — ангел.

— Ні, ваша величносте, але, сподіваюсь, я хороша сестра та вірна піддана.

— Гаразд, хай буде так. Ви єдина, хто нічого не просить в обмін на доброту, принаймні єдина, з ким мене пов’язують узи крові,— він зітхає.— Марі достатньо того, що я даю, більше вона не просить. Якби ж я міг...

Він замовкає, залишаючи мене в сумнівах щодо його бажань. Якби ж він міг одружитися на Марі? Може, він хоче, аби навколо нього було менше амбітних і жадібних осіб? Я відчуваю, що мушу заступитися за найрідніших йому людей.

— Карле, ви несправедливі до матері. Вона бажає найкращого для вас і для Франції.

— Справді? — він знову зітхає, розплющивши очі та зацікавлено дивлячись на мене.— Мабуть, так. Але інколи я маю сумніви. Що ж стосується Анжу, він волів би бути старшим братом — тут жодних сумнівів немає. А тепер він поведе мої війська.

— Заради вашої слави.

— І своєї.

— Що ж поганого, якщо він служить вам обом?