Башлер Жан - Нарис загальної історії

суспільством і їхнього взаємного впливу. Космос істотно впливає на людські справи, хоча б через кліматичні умови. Вплив здійснюється також і в зворотному напрямку: дії людей мають наслідки для космосу. У певному сенсі вся китайська філософія протягом тисячоліть намагалася довести цей постулат. Головна думка полягає в тому, що відповідність дій людини укладові, до якого вони належать, відповідно впливає на порядок речей. Імператор, який посідає чільне місце в людській схемі, завдяки досконалості виконання своєї ролі може забезпечити досконалість суспільного і космічного порядку, і навпаки. Коли все гаразд, то все стихійно впорядковується, і для цього не потрібно і навіть недоцільно втручатися. Ось чому хороший імператор не робить нічого: його досконалість забезпечує те, що йому більше нема чого робити. Таке магічне тлумачення можна було перенести в раціональний світський підхід. Ми знаходимо його в конфуціанстві певної філософської школи та офіційному ідеологічному конфуціанстві імперії починаючи з династії Хань. Суть доктрини коротко й легко резюмується в її сповненій здорового глузду правильності. Людське суспільство — це об’єднання певної кількості верств, сприяння яких необхідне для його нормального функціонування. Кожній верстві відповідають обов’язки, і кожний обов’язок вимагає певних якостей, аби його можна було виконувати. Коли кожен розвиває якості обов’язків своєї верстви, суспільний уклад забезпечений, і він може повернути всі благословення на кожного й усіх. Це — етичне тлумачення та використання етики на ідеологічній службі ієрократії.

З появою й поширенням буддизму в Азії постали нові проблеми й відкрилися небачені ідеологічні перспективи. Аполітичний за своєю природою, як і будь-яка світова релігія, буддизм відкривав, попри все, декілька можливостей. Основним підходом у буддійських князівствах і царствах було чисте й просте перенесення на свої терени індійської та брахманської традиції «чаквартина», потрібного для порядку речей. Власне буддійський підхід, що, як видається, більше гармоніює з духом буддизму, полягає в згуртуванні громади правовірних навколо громади монахів з наданням взаємних послуг: правовірні утримують монахів, а вони своєю чергою домагаються благословення для перших і надають їм нагоди для здійснення богоугодних і похвальних справ. Звідси досить перейти до ототожнення громади правовірних з політією та її одиницями — від села до царства й імперії. Цей підхід аналогічний тому, що перебрало християнство: політичне присутнє (взамін на своє узаконення) як знаряддя релігійного поза межами своїх суто політичних цілей. Третій підхід, можливо, більш тонкий з точки зору буддизму, але слушний і використовуваний ще від часів Ашоки, а згодом на Цейлоні, у Бірмі, Камбоджі, Лаосі, Таїланді, полягає у включенні володаря політичної влади до циклу реінкарнації та до етапів звільнення. За скромною версією вважається, що цар посідає своє місце тому, що він накопичив заслуги в своїх попередніх життях і може нагромадити нові своїми добрими вчинками в цьому житті. Згідно з типовішою версією, суверен подається як бодхисаттва, істота, яка дійшла до межі звільнення і тимчасово відмовляється переходити її, щоб мати змогу слугувати іншим, у цьому разі своїм підданим.

Передня Азія обрала набагато простіший підхід, за яким першоначало визначалося як трансцендентний бог і формулювалися підстави делегування ним влади намісникові, який приходив до влади силою своєї переможної зброї. Бог, що обирався як головна опора, був богом міста, де знаходиться центр відповідної політичної влади. З огляду на крайню рухливість цього центру, обумовлену дієвістю відцентрових сил на цьому ареалі, гарантами слугували численні боги, по черзі або одночасно. Політеїзм має радше видимий, ніж реальний характер. Сильно проявляється тенденція до генотеїзму. Така сама ситуація спостерігається в Єгипті, й аналогічна оцінка придатна, очевидно, для всіх проявів політеїзму. Фактично існує тільки один Абсолют, або єдина божественна субстанція, але вони можуть індивідуалізуватися нескінченно, щоб забезпечувати виконання тієї чи тієї функції, керувати тим чи тим місцем, слугувати тій чи тій владі і т.д. Замість великої кількості богів правовірні мають одне могутнє божество, яке щоразу й за кожних конкретних обставин постає в індивідуалізованому вигляді. У всіх випадках політична влада отримує від цього божественного помазання вагоме освячення, яке не слід плутати з обожнюванням. Обожнювання правдоподібно проявляється в Єгипті, але відсутнє у Месопотамії чи принаймні там вимагається, щоб воно було визначене. Цар Ізраїлю, який подається як помазаник Господа, відповідає месопотамській нормі.

Іслам запропонував дві слушні ідеологічні вихідні точки. Можна було виходити від пророка, природного вождя Спільноти («умма»[8]), оскільки він посланець Бога. Звідси можна було стверджувати право на владу для будь-якого біологічного нащадка Пророка (фактичного або фіктивного) за спеціально складеним родоводом. Цей підхід мав той основний недолік, що він не пропонував жодного розв’язання проблеми стосунків між «умма» і політією. Другий підхід був зручнішим і мав шанси взяти гору. Він базується на поняття намісництва чи «халіфату» та на ідеї заступника Аллаха на землі. За суто ієрократичним підходом, слід було б вигадати пряме делегування влади від Аллаха халіфу, але в Корані неможливо знайти будь-яку вказівку на це. Непряме розв’язання цієї проблеми можна оперти на деякі сури (зокрема, ІІ, 30), де ясно говориться про намісництво, передане Аллахом людству. Логічним висновком із цього мала б бути демократія. Але можна ще вдати, що намісники Бога вирішили делегувати своє намісництво халіфові. Саме цю фікцію встановили дуже скоро й постійно підтримували. Її перетворили на ритуал у формі обряду — «мубайа’а», включеного до церемонії вступу «на посаду» нового халіфа, коли укладався символічний договір між ним і «представниками» спільноти — власне, кількома улемами (мусульманськими богослова-ми-правниками), призначеними для цієї нагоди. Щодо славетної сури IV, 59: «О! Ви, хто вірите! Коріться Богові! Коріться Пророкові та тим із вас, хто має владу», то вона не затверджує жодного режиму, зокрема, і її використовували віками на користь ієрократії тільки завдяки ідеологічному перекручуванню.

Рим зіштовхнувся з величезними труднощами в пошуках прийнятної імперської ідеології та витратив три століття, аби дійти до найменш очікуваного розв’язання. Головою імперії стає аристократичне місто, традиційна релігія якого, за модою, що панує в містах, дуже ритуалізована і заідеологізована. Як і в Греції, поліадна релігія має домінантний громадянський зміст, де релігійна струна бринить майже так само сильно, як під час святкування у Франції 14 липня чи 11 листопада