Башлер Жан - Нарис загальної історії

фактичних звершеннях. Раціональний характер договору та зв’язків зберігається в разі погіршання ситуації. Коли процвітання поступається місцем злидням, коли справедливість скандально зневажує владний апарат, а мир порушують напади ззовні та внутрішні заворушення, народ більше не матиме підстав для пасивної покори. Перед ним постає дилема: або збунтуватися одразу, якщо ризики досить невеликі, або ж дочекатися слушнішого моменту. Це — розрахунок шансів на безкарність чи ризиків покарання. Зі свого боку, суверен під тиском бунтів може розраховувати тільки на силу, щоб утриматися при владі. Влада приводиться до свого першого джерела — сили, коли насилля і страх роблять свої розрахунки.

Раціональний за будь-яких обставин характер стосунків між сувереном і народом позбавляє їх необхідності вдаватися до ідеології. Інша річ, коли йдеться про договір і стосунки між творцем і намісником. Тут виникають три проблеми, розв’язаннями яких можуть бути тільки переконання. Використання ідеології, з огляду на це, в ієрократії неминучим. Перше запитання стосується визначення джерела влади: хто є творцем? Можливі будь-які відповіді на це запитання, якщо вони підкреслюють його надлюдський статус. Це може бути міфічний або міфологізований пращур роду, міфічний герой, пов’язаний з божествами, той чи той бог з пантеону, Бог, абстрактне начало, яке дає лад усьому. Вимогу про надлюдський статус можна задовольнити тільки за допомогою релігійного, у релігії взагалі і релігії зокрема. Цей шлях неминучий, адже це єдиний спосіб визначити політичний режим, спираючи його на авторитет.

Друге запитання стосується онтологічного статусу намісника. Якою харизмою він користується, хто засвідчує його намісництво? І тут можливі будь-які відповіді: від повного божественного ототожнення — Інка є сином Сонця; Фараон, очевидно, входить до пантеону, хоча спеціалісти й сперечаються про це, — і аж до виключно людської природи. Проте ця людська природа завжди має священний вимір, оскільки ієрократія обов’язково створює культ ієрократа. Навіть у ісламі — релігії, яка найменше схильна до культу людини, оскільки в ній настійливо підкреслюється відстань між Творцем і його творіннями, халіф стоїть на дещо вищій щабель сходів, які ведуть до трансцендентності. Усі відповіді можливі в плані владних стосунків, але вибір відповіді залежить від системи уявлень, які прийняла відповідна політія. Юдаїзм, християнство та іслам виключають божественність суверена, але юдаїзм і християнство миряться з його входженням до священства через спеціальне помазання. Політеїзм полегшує інтегрування суверена безпосередньо в пантеон або його входження до нижчого щабля обожування. Римський імператор був не богом, а «божественним», тобто визначним, вищим, відмінним від усієї решти людей.

Третє й останнє запитання стосується того, як влада була делегована Творцем. Вона могла існувати всю вічність і з незапам’ятних часів у роді. Цей час може бути міфічним часом початку, коли влада була надана міфічному пращурові за також міфічних обставин, які легко набувають вигляду надзвичайної події. Або ж, якщо триматися ближче до історичної реальності, здобуття влади історично датується війною чи державним переворотом, успішне завершення якого достатнє для того, аби проголосити переможця «обранцем» Творця. Іншою проблемою є проблема спадкоємства в родині, що тримає владу. Кому має перейти влада, коли смерть відкриває шлях до успадкування? Існують кілька технічних способів розв’язання проблеми, жоден з яких не є обов’язковим, навіть право первородства, яке, за статистикою, діє рідко. Жоден із можливих способів не є обов’язковим, оскільки виникають декілька суперечливих міркувань: автоматичний порядок, щоб уникнути суперечок; обрання най-здатнішого для виконання ієрократичних договорів; виборчі симпатії; розрахунки партій у владному апараті. Всі ці непевності роблять проблеми спадкоємства майже неминучими і є чинником ослаблення влади.

На ідеологічній сцені імперії теж з’явилися запізно. У цьому їх випередили тисячоліття розвитку, які за браком документів майже неможливо дослідити. Імперській добі залишалося запроваджувати щось нове тільки для пристосування під свої ідеологічні потреби світові релігії, ідея яких не мала нічого спільного з цими політичними питаннями. Китай та Індія успадкували від двох дуже різних традицій, але які саме щодо царської та імперської ідеології зближувалися в напрямку до спільної концепції. Її можна висловити чотирма реченнями. Природним і людським речам притаманний певний уклад. Політична влада, яку здійснює одна людина над іншими, — частка цього укладу, як його частками є й інші ієрархічні відносини, які структурують людські суспільства: учитель/учень, старший/молодший, батько/син, чоловік/ дружина. Здійснюючи свої державні обов’язки, суверен, який посідає чільне місце в порядку речей, забезпечує перехід порядку на речі. Суверен — це той, кому його якості допомогли перемогти суперників і кому підкоряються його піддані. Це становище прикметне своєю здатністю пристосуватися до різних пізнавальних контекстів. Усе обертається навколо поняття, яке створює собі ідеологія про дієвість якостей ієрократа.

Це поняття можна повернути в суто релігійному напрямку, якщо для забезпечення порядку речей мобілізується Абсолют, від якого все й походить. Так певний розвиток у цьому напрямку дала ведична релігія жертвоприношення. Конкретно кажучи, порядок речей зберігається та за потреби відновлюється через жертви, які приносять люди, а здійснюють зі знанням справи та за правилами жерці. Той, хто приносить жертву, робить це для себе, але вигода від жертви, принесеної згідно з правилами, іде до його сім’ї, до кола, до якого він належить, до роду, який він представляє. Ці блага жертвоприношення можна перенести на рівень верховної влади й найбільшої з можливих політій — імперії. Таке розширення радіусу дії жертвоприношення, що зберігає порядок, супроводжувало політичне злиття і пояснювалося в брахманській теорії «чаквартина» («чаккаватена» мовою палі), суверена «при колесі», того, хто править за допомогою Порядку, а не батогом і силою. У цій релігійній концепції жертвоприношення відіграє чільну роль. Першим засобом ідеологічно правильної політики є жертвоприношення. Запозичення з релігії тут очевидне. Проте не виключається, що ієрократія робить більше, ніж віддає свої борги, коли об’єднує частіші, важливіші, впорядкованіші і грандіозніші засоби жертвоприношення. Жертвоприношення (не плутати з Подякою, яку приносять Абсолютові за його благодіяння, наприклад, даруванням перших плодів) — це не релігійна практика, опанована найархаїчнішими представниками людства. Наскільки можна судити про це з індійських пам’яток, жертвоприношення більше пов’язане з суспільствами, що вже твердо стали на шлях політизації та інституцілізації політичної влади.

До однозначно не релігійного тлумачення дійшов Китай. З певною натяжкою можна виділити, фактично, два тлумачення. Одне з них дуже давнє, оскільки документальні свідчення, залишені на бронзовому посуді та панцирах черепах, що дозволяють вийти за II тисячоліття до н.е., псевдорелігійні й інспіровані магією. Воно базується на гіпотезі тісної відповідності між космосом і