Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

значно простіше відвідувати вистави. «Тішуся, що цього вечора піду на «Сторожа» Гарольда Пінтера[196]… Ці нові молоді автори не вживають гладеньких відточених зворотів, властивих моєму поколінню, проте говорять про справжнє, щиро й натхненно». Так само, як і нас, вона обожнювала молоде покоління троюрідних племінників і племінниць, особливо дітей мого брата Девіда.

* * *

У травні 1961-го я надіслав тітоньці рукопис «Канада: перепочинок (1960)», де змальовував подорожі Канадою, а також нотатки («99») про нічні прогулянки мотоциклом із Сан-Франциско до Лос-Анджелеса. Певною мірою це були мої перші «твори» — сором’язливі й вигадливі за стилем, та я мав надію, що вони колись побачать світ.

«Отримала уривки з твоїх щоденників. Вони — дивовижні, — написала Ленні. — Від них просто дух перехоплює. Читаючи їх, я раптом усвідомила, що мені фізично стало важче дихати». Ці свої літературні спроби я не показував нікому, окрім Тома Ґанна, а захват тітоньки, не позбавлений критичних зауважень, був для мене надзвичайно вагомим.

Особливо ніжними почуттями тітка Ленні пройнялася до Джонатана Міллера і його дружини Рейчел. Вони відповідали їй взаємністю. Вона писала, що Джонатан «лишається таким само незіпсованим, скромним, непростим, видатним, приємним, зухвалим генієм, як і ти… Якось у Мейспбері ми довго теревенили… Як він проживає своє життя! Усе, що він робить, викликає захоплення».

Їй сподобалися світлини з Каліфорнії, які я надсилав. Я далеко роз’їжджав на своєму мотоциклі й завжди возив із собою фотоапарат, тож відправляв їй знімки каліфорнійських пейзажів. «Чудові світлини, — ділилася вона враженнями у листах. — Надзвичайно схожі на грецькі краєвиди, які я споглядала під час своїх дражливо коротких відвідин цієї країни, коли поверталася з Австралії… Будь обережним на своєму коні!»

Лен вподобала «Мандри щасливця», які я надіслав їй на початку 1962 року, проте, на її думку, я занадто зловживав там «чортами» і «лайном» з лексикону далекобійників. Мені здавалося, що це дуже екстравагантно й по-американськи — в Англії ми ніколи не вдавалися до висловів, міцніших за «мерзоту», та Лен вважала, що «таке часте їх уживання надокучає».

У листопаді 1962-го вона написала мені: «Твоя мама знову взялася проводити операції [197]. Вона тішиться з цього і вже не почувається зневіреною. Татусь такий же милий, фанатичний, неспокійний, скрізь, куди б він не йшов — розсіює частинки доброти у формі окулярів, шприців, записників тощо. А енергійні й завзяті руки збирають і розносять їх, немовби це найбільша у світі нагорода».

Ленні була в захваті, що я зробив доповідь на науковій конференції — це моя перша поява у наукових колах, але «не в захваті, що ти знову хочеш накачати величезні м’язи — ти такий гарний хлопчина, коли нормальний».

За кілька місяців я обмовився їй, що почуваюся вкрай пригнічено. «Я знаю. З нами усіма таке часом трапляється, — відповіла Лен. — Але більше не занепадай духом. Ти ж маєш стільки переваг — розум, привабливість, поважність, почуття гумору та ціле збіговисько нас — людей, які в тебе вірять».

Віра Лен у мої сили змалку багато для мене важила, оскільки, як мені здавалося, батьки не вірили в мене, а власна віра в себе була дуже слабкою.

Оговтавшись від депресії, я надіслав Ленні пачку книг, і вона, хоч і сварила мене за «марнотратство», відписала: «Дуже вдячна своєму улюбленому племіннику». (Я зрадів цим словам, оскільки Ленні, безперечно, була моєю улюбленою тіткою). «Уяви, як я зручно вмощуюся біля вогню з тарілкою жовтогарячого ренету, занурена у вишукане багатство стилю Генрі Джеймса, а тоді раптово усвідомлюю, що вже кілька годин, як перевалило за північ». Місцями складно було розібрати, що там написано. «Ні, це не почерк у мене став старечим — це я намагаюся приборкати нову перову ручку, бо загубила свою улюблену, що була зі мною п’ятдесят років».

Вона завжди писала перовою ручкою з широким кінчиком (як я тепер, п’ятдесят років по тому). «Дорогий Боле, — завершила вона. — Будь щасливий».

* * *

«Я дізналась про твою битву з хвилями, мій навіжений дурнику», — написала тітка 1964-го. Я розповів їй, як вивихнув плече, коли на Веніс-біч мене шпурнуло гігантською хвилею, і як мій друг Чет порятував мене.

Вона хотіла, щоб я надіслав їй кілька своїх статей із неврології, «з яких я, звісно, жодного слова не зрозумію, але світитимуся гордістю та любов’ю за свого смішного, талановитого і просто чудового племінника».

Наше листування тривало. Ми обмінювалися приблизно сімома-вісьмома листами на рік. Я писав Ленні про те, як полишив Каліфорнію, і ділився першими враженнями про Нью-Йорк:

Це дивовижне місто — багате, захопливе, безмежне за своїм обширом і глибиною — так само, як і Лондон. Проте ці два міста абсолютно різні. Нью-Йорк — плямистий, мерехтливий — саме такий вигляд мають міста вночі з літака: це суміш особливостей, людей, дат і стилів — свого роду величезна міська головокрутка. Водночас Лондон багато в чому є містом, яке виринає з минулого, а теперішнє, немов діапозитив, укриває пласти того минулого, шар за шаром простягнутого у часі, немов Троя Шлімана чи земна кора. Втім з іншого боку, попри всю свою яскравість та синтетичність, Нью-Йорк на диво старомодний, архаїчний. Гігантські балки естакадної надземки — залізнична примха 1880-х, лангустовий хвіст Крайслер-білдінг — цілковито едвардіанське марнославство. Я не можу уявити Емпайр-Стейт-білдінг окремо від величезної постаті Кінг-Конга, який видирається його стінами. А Іст Бронкс нагадує Вайтчепел ранніх двадцятих років (до міграцій у Ґолдерс Ґрін).

Лен писала про сімейні події, прочитані книги й переглянуті вистави, а особливо про інтенсивні піші прогулянки. Маючи понад сімдесят років, вона ще з ентузіазмом долала пагорби й височини, і тепер на дозвіллі обстежувала найменш сходжені частини Ірландії, Шотландії та Уельсу.

Разом із листами від неї надходили пакунки з блю вінні — блакитним сиром із однієї молочної ферми у Дорсеті. Він мені надзвичайно сподобався, і я оцінив його вище за стілтон.[198] Я любив ці злегка смердючі пакунки, що надходили щомісяця і кожен з яких містив кружальце блю вінні. Вперше вона надіслала його, коли я ще навчався в Оксфорді, і далі це робила навіть через п’ятнадцять років.

У 1966 році Лен повідомила мені про мамину другу операцію на стегні. «У мами був важкий тиждень… Тато дуже хвилювався», — писала вона. Але все минулося добре: мама встала на милиці, потім почала спиратися на ціпок, а ще за місяць Ленні написала: «Її витримка й рішучість просто вражають». (Здається, усі нащадки Ландау були наділені витримкою та рішучістю).

Я