Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

спершу всіляко заохочував Фарадея, а потім намагався завадити його кар’єрі. Це саме трапилося і з астрофізиком Артуром Еддінґтоном[191] і його талановитим молодим протеже Субрахманьяном Чандрасекаром.[192] Я не Фарадей і не Чандрасекар, а Фрідмен не був Деві чи Еддінґтоном, проте, гадаю, тут на набагато скромнішому рівні спрацювала та сама згубна схема.

Гелена Пеніна Ландау, моя тітка Ленні, народилася у 1892 році, на два роки раніше за мою маму. У мого діда і його другої дружини було тринадцять дітей, усі вони були дуже близькі й часто листувалися, коли відстань розділяла їх, проте між мамою та Ленні існувала особлива близькість, яку вони пронесли через усе життя.

Четверо з семи сестер — Енні, Вайолет, Ленні і Дуґі — заснували школи.[193] (Моя мама, Елзі, стала лікарем, однією з перших жінок-хірургів в Англії). Ленні працювала шкільною вчителькою в Іст-Енді в Лондоні, а тоді у 1920-ті роки заснувала єврейську школу на свіжому повітрі для ослаблених дітей. («Ослабленість» могла означати все що завгодно від аутизму до астми чи простої надзбудливості). Школа розташовувалася у лісі Деламер у Чеширі, а оскільки вимовляти «Дім і школа на свіжому повітрі», або ж ДШСП, було досить незручно, ми називали її просто «Деламер». Я полюбляв там бувати, спілкуватися з «ослабленими» дітьми, які, як на мене, не здавалися аж такими ослабленими. Кожній дитині (навіть мені, просто гостеві) виділяли близько одного квадратного метра землі, огородженої невисокими кам’яними стінками, на яких можна було вирощувати все, що заманеться. Мені подобалося збирати гербарій у лісі Деламер з тіткою або іншими вчительками — особливо запам’яталися хвощі — і плавати у маленькому мілководному ставку Гетчмер («Гетчмер щасливих спогадів», як одного разу написала тітка, коли після Деламера минуло вже чимало часу). У моторошні воєнні часи, під час евакуації до Брефілда, я палко бажав повернутися до Деламера.

Ленні пішла на спочинок у 1959 році, пропрацювавши у Деламері майже сорок років. Під кінець 1960-го вона знайшла маленьку квартиру в Лондоні, проте тоді я вже поїхав до Канади, а згодом — до Штатів. Упродовж 1950-х ми написали одне одному усього чотири-п’ять разів, та лише коли між нами проліг океан, почали часто писати довгі листи.

У травні 1955 року я отримав від Ленні два листи — перший у відповідь на те, що надіслав їй примірник «Сід» — журнал, який ми з кількома друзями зробили на третьому курсі Оксфорда і який протягнув зовсім недовго — вийшов лише один номер.

«„Сід“ мені дуже до вподоби, — писала Ленні. — Мені подобається у ньому все: дизайн обкладинки, розкішний папір, приємний шрифт, а також чуття мови, яким ви, автори, володієте всі без винятку, чи то пишете про щось веселе, чи то про сумне. Сподіваюсь, я не збентежу вас, якщо скажу, наскільки ви всі напрочуд молоді й, звісно ж, сповнені життя».

Цей лист, як і всі листи від неї, розпочинався словами «Дорогий Боле» (часом «Болівере»), тоді як батьки писали стриманіше — «Дорогий Олівере». У мене не виникало сумнівів, що слово «дорогий» вона вживає для годиться — я відчував, як сильно вона мене любить, і також міцно її любив; це була любов зовсім несуперечлива, цілком безумовна. Що б я не говорив, мої слова не могли відштовхнути чи обурити її, здатність Ленні до співчуття та розуміння, її чуйність і сердечність здавалися безмежними.

Під час подорожей вона надсилала мені листівки. «Отут я насолоджуюся сонячним сяйвом у саду Ґріґа, — писала вона у 1958 році. — Дивлюся на зачарований фіорд. Зрозуміло, звідки він черпав натхнення, щоб створювати музику. (Жаль, що тебе тут немає. У цій компанії є деякі милі молоді люди… У нас тут дуже культурне збіговисько представників різного віку та статі).»

Так склалося, що у 1958 році я теж поїхав до Норвегії і зупинився на крихітному острові Крокголмен у затоці Осло-фіорд (мій друг Ґен Шарп мав там невеликий будиночок). «Коли я отримала твою ідилічну листівку з Крокголмена, мені захотілося приїхати туди й стати П’ятницею для твого Робінзона Крузо», — написала Ленні. У кінці листа вона побажала мені «блискуче скласти випускні іспити у грудні».

* * *

Роком докорінних змін став для нас 1960-й. Після сорока п’яти років на чолі школи Ленні полишила Деламер, а я поїхав з Англії. Мені було двадцять сім, їй — шістдесят сім, але ми обоє відчували, що для нас розпочинається нове життя. Ленні, перш ніж оселитися у Лондоні, вирішила податися у неквапну подорож довкола світу, і коли я вже був у Канаді, надіслала мені листа з корабля «Стретмора».

«Сьогодні прибуваємо до Сингапура, — писала вона. — Останніми днями [194], окрім дельфінів, які бавилися довкола, нас супроводжують прекрасні альбатроси… Вони надзвичайно граційно змахують величезними крилами, то опускаючись, то зринаючи увись». У жовтні, коли я розпочав працювати у Сан-Франциско, вона написала: «Тішуся, що отримала твого листа… Гадаю, ти, безперечно, знайшов, як краще задовольнити свою невгамовну, допитливу натуру… Я так сумую за тобою». Передаючи звісточку від мами, вона додала: «Її улюбленим видом спорту у приміщенні лишається пакування посилок для тебе!».

У 1961 році Ленні писала про ситуацію з моїм братом Майклом, що постійно загострювалася: «Майклів стан ще ніколи не викликав у мене такої тривоги, і тепер (я сама собі огидна через це) жаль змінився відразою і страхом. А з тим, як затято його захищає твоя мама (хоча я сподіваюся, що не видала своїх почуттів), здається, що всі, крім Майкла, несповна розуму».

Коли Майкл був маленьким, Ленні мала до нього найніжніші почуття. Як і тітонька Енні, вона була у захваті від його не за віком розвиненого інтелекту і приносила йому всі книги, які він тільки бажав. А тоді, як вона гадала, мої батьки заперечували серйозність і небезпеку ситуації. «Останніми тижнями перед тим, як він повернувся до Барнета [195], я боялася за його життя. Наскільки ж утрачене, поруйноване життя». Йому було тридцять два роки.

Після тривалих пошуків — орендна плата у Лондоні була високою, а Ленні ніколи не вміла багато заощаджувати («Гроші прослизають крізь мої пальці, як і в тебе») — вона знайшла помешкання у Вемблі: «Гадаю, тобі сподобається ця квартирка. Люблю мати власну оселю, і тепер вона частково замінює мені втрачений Деламер. Я пишу цього листа, а за вікном квітнуть мигдальні дерева, витикаються крокуси, проліски, ранні нарциси, навіть зяблики вдають, що весна вже настала».

Маючи житло в Лондоні, Ленні стало