Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

написав Ленні на початку 1967-го, коли прочитав працю Лівінга «Про мігрень» і задався метою написати власну книгу на цю тему. Ленні була в захваті: ще з моїх хлоп’яцьких років вона вважала, що я маю стати «письменником». Я змалював їй реакцію Фрідмена на мій рукопис, згадавши й про те, що, на думку батька, я маю на неї зважати, проте Ленні з прямотою й жорсткістю, властивою усім Ландау, не погодилася з таким підходом.

«Гадаю, твій доктор Фрідмен, — писала вона у жовтні 1967 року, — надзвичайно неприємний тип. Але не дозволяй, щоб він устромляв палиці тобі в колеса. Завжди вір у себе».

* * *

Восени 1967 року батьки їздили до Австралії до мого старшого брата Маркуса та його родини, а на зворотному шляху завітали до Нью-Йорка. Так чи інакше вони за мене хвилювалися, а тоді змогли на власні очі побачити, що я отримую задоволення від роботи, ціную своїх пацієнтів, а вони цінують мене — за кілька місяців до того мій брат Девід після відвідин Нью-Йорка розповів їм, що пацієнти мене «обожнюють», а я пишу про незвичайні прояви постенцефалітичного синдрому в пацієнтів, з якими тепер маю справу у Нью-Йорку. За кілька тижнів Ленні написала: «Твої тато й мама повернулися додому цілком оновленими, зустрівшись із найстаршим та наймолодшим і побачивши, як вони живуть». Також тітонька додала, що Маркус написав їй з Австралії «лірично натхненного» листа про свою крихітну донечку.

Із настанням 1968 року на горизонті з’явилися доволі значні небезпеки — війна у В’єтнамі та загроза призову. Мене викликали на військову співбесіду, та мені вдалося переконати повноважних осіб, що для армії моя кандидатура непідходяща.

«Не уявляєш, яке для нас полегшення, що ти лишився цивільним, — написала з цього приводу Лен. — В’єтнамська війна стає щодень страшнішою, її тенета все більше заплутуються… Які твої міркування з приводу цього жахливого безладу, у якому опинився світ (і з приводу нечастих приємних подій)? Прошу, пиши мені та повідомляй, як ти там».

Пробудження

Восени 1966 року я почав лікувати пацієнтів у Бет-Авраамі. Це заклад, де лікують хронічні хвороби при Медичному коледжі Альберта Ейнштейна. Невдовзі я збагнув, що серед п’яти сотень пацієнтів, які перебували там на постійній основі, близько вісімдесяти розкидані по різних відділеннях. Саме вони пережили пандемію летаргічного енцефаліту (або ж сонної хвороби), що на початку 1920-х років стрімко поширилася в усьому світі. Тисячі людей вона знищила одразу, а тих, хто нібито одужав, часто спіткали дивні постенцефалітичні синдроми, що часом проявлялися через десятки років. Багато з них застигали у стані глибокої гіпокінезії, властивої паркінсонізму, дехто впадав у кататонічний ступор. Це відбувалося не зовсім усвідомлено: їхня свідомість «зависала» у точці, де хвороба вразила певні ділянки мозку. Я був приголомшений, дізнавшись, що деякі пацієнти перебували у такому стані по тридцять-сорок років — насправді й лікарню у 1920 році відкрили для цих перших жертв летаргічного енцефаліту.

У 1920−1930-ті роки, щоб задовольнити потреби пацієнтів із постенцефалітичними синдромами, в усьому світі почали будувати нові або переобладнувати вже наявні лікарні. Одна з таких, лікарня «Гайлендз» на півночі Лондона, була заснована для хворих на лихоманку — чималу територію займали десятки корпусів, що потім були переоснащені для розміщення близько двадцяти тисяч хворих на постенцефалітичні синдроми. Проте на кінець 1930-х більшість цих хворих померли, а про саму недугу, що колись займала перші шпальти газет, практично забули. У медичній літературі траплялися лише поодинокі згадки про дивні постенцефалітичні синдроми, що можуть проявитися лише десятиліття по тому.

Медсестри, які добре знали цих пацієнтів, були переконані: за закляклими зовнішніми оболонками — замкненими та ув’язненими — сховані повноцінні, неушкоджені інтелекти й особистості. Вони також зазначали, що зрідка пацієнти на короткий проміжок часу вивільнялися з цього заціпеніння — наприклад, музика немовби оживляла їх, даючи можливість танцювати навіть попри те, що вони не могли ані ходити, ані співати, ані навіть говорити. Ба більше, у рідкісних випадках дехто з них здійснював мимовільні рухи — зненацька і з блискавичною швидкістю — явище так званої парадоксальної кінезії.[199]

Мене вражало, що ніколи не траплялося двох пацієнтів із однаковими проявами хвороби: вона могла набувати будь-якої форми. Дослідники, які вивчали її у 1920−1930-ті, влучно назвали її «фантасмагорією». Для цього синдрому був характерний величезний спектр відхилень, що виникали на всіх рівнях нервової системи; ця недуга могла значно краще за інші продемонструвати, як влаштована нервова система, якими є мозок та поведінкові реакції на своїх найпримітивніших рівнях.

Походжаючи поміж пацієнтами з постенцефалітичними синдромами, я часом почувався, немов натураліст у тропічних джунглях, часом навіть у прадавніх джунглях — спостерігаючи зразки доісторичної поведінки, властивої істотам, які існували на Землі до появи людини — догляд за тілом, чухання, хлебтання, смоктання, важке дихання і ще великий репертуар химерних дихальних і голосових поведінкових реакцій. Це були приклади «викопної поведінки», дарвіністських рудиментів попередніх епох, вивільнених із фізіологічного ув’язнення шляхом стимуляції первинних систем стовбура головного мозку, що спершу зазнали ушкоджень і стали чутливішими внаслідок енцефаліту, а тепер були «розбуджені» леводопою.[200]

Півтора року я провів за спостереженнями, нотував, часом знімав пацієнтів на відео чи робив аудіозаписи, і за цей час пізнав їх не лише як пацієнтів, а і як звичайних людей. Від багатьох із них відмовилися рідні, тож контактували вони лише з медичним персоналом. Лише після того, як я видобув їхні картки за 1920−1930-ті роки, то зміг підтвердити діагнози, відтак поцікавився у керівника лікарні, чи можна розмістити їх в одному відділенні — це б дало змогу сформувати свого роду спільноту.

Від самого початку я розумів, що стикаюся з індивідуумами у винятковому, безпрецедентному стані, в раніше не описаних обставинах, і упродовж кількох тижнів після зустрічі з цими хворими у 1966 році я міркував над створенням книги про них, маючи намір запозичити назву твору Джека Лондона «Люди безодні». Це відчуття динаміки захворювання й життя, організму чи індивіда, який прагне вижити, часом під тиском найнесприятливіших і найважчих обставин, не брали так активно до уваги в часи, коли я був студентом і навчався в резидентурі, та й у медичній літературі того часу на цьому також не наголошували. Проте зіткнувшись із пацієнтами, які потерпали від постенцефалітичних синдромів, я чітко усвідомив, наскільки це приголомшливо правдиво. Те, що зневажливо відкидали більшість моїх колег («Лікарні хронічних хвороб? Що цікавого може бути у таких місцях?»), постало у цілковито іншому світлі: це була ідеальна можливість побачити, як розгортається ціле життя.