SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

— Добре, — прошепотіла вона, її голос тремтів. — Я… я зрозуміла. 

— Будь готова, — сказав він. І потім, перш ніж Ліра встигла щось іще сказати чи зробити, він м'яко відсторонив її й почав повільно, дуже обережно рухатися вбік від проходу, до групи світляних грибів, навколо яких теж блукали кілька істот. 

Ліра дивилася йому вслід, її серце стискалося від страху за нього. Що він задумав? Як він збирається відволікти цих монстрів, не маючи сил на свій дивний «поклик»? Вона бачила, як він зупинився біля великого каменя, як він нагнувся й щось підібрав із землі. А потім… він випростався й щосили вдарив цим каменем об інший, що виступав зі стіни. 

Звук вийшов гучним, різким, оглушливим у цій гулкій тиші печери. Він луною відбився від стін, змусивши Ліру здригнутися. 

І істоти… відреагували. 

Усі ті, що були поблизу, завмерли. Їхні безформні тіла хитнулися, їхні відростки заворушилися швидше. Вони повільно, дуже повільно почали повертатися в бік звуку – в бік Сарна. 

«Зараз, Ліро! Біжи!» — уявний крик Сарна (чи це був його справжній, але ледь чутний голос, посилений її страхом та адреналіном?) увірвався в її свідомість. 

Вона не стала роздумувати. Підкоряючись його наказу, вона зірвалася з місця й кинулася до темного провалу виходу. Ноги самі несли її вперед, вона не дивилася по сторонах, її погляд був прикутий до цієї рятівної чорноти. Краєм ока вона бачила, як масивні постаті Мешканців Глибин повільно, але невблаганно рухаються до Сарна, який стояв там, біля каміння, привертаючи їхню увагу, даючи їй дорогоцінні секунди. 

Вона добігла до проходу, спіткнулася, ледь не впавши, і протиснулася у вузький лаз. Темрява. І рятівне відчуття того, що вона вибралася з цієї світляної гробниці. Але Сарн… Сарн залишився там. Один, проти них усіх. 

Темрява огорнула Ліру, але це була вже не та гнітюча, всепоглинаюча темрява давніх шахт, а радше прохолодне, сутінкове притулок вузького тунелю, що вів нагору. Вона пробігла кілька кроків углиб, спотикаючись на нерівній підлозі, а потім, не в змозі більше стримуватися, зупинилася й обернулася. Її серце шалено калатало, у вухах стояв шум, а перед очима все ще танцювали блакитні відблиски світляних грибів і рухалися масивні, кошмарні тіні Мешканців Глибин. 

А Сарн… Сарн залишився там. Один. Вона бачила його – вірніше, вже майже не бачила, лише вгадувала його темний силует у дальньому кінці печери, біля підніжжя величезного гриба, навколо якого змикалося кільце з цих моторошних створінь. Він стояв нерухомо, як скеля, приймаючи на себе їхню сліпу, неусвідомлену лють, відволікаючи їх, даючи їй можливість врятуватися. 

«Ні…» — прошепотіла вона, її голос був сповнений жаху й відчаю. — «Сарне!» 

Вона хотіла кинутися назад, допомогти йому, витягнути його звідти. Але його слова – «Біжи. Не озирайся. Не чекай мене» – звучали в її голові, як наказ, як остання воля. Він зробив це заради неї. Він пожертвував собою, щоб вона могла вибратися. 

Сльози хлинули з її очей, гарячі й гіркі. Вона не могла його кинути. Не після всього, що між ними було. Не після того, як він відкрив їй свою душу, свій біль. Не після того, як вона пообіцяла бути поруч, боротися разом з ним. 

Вона зробила крок назад, до виходу з тунелю, готова знову кинутися в цю світляну пекло. Але тут її зупинив звук. 

Глухий, потужний удар, від якого, здавалося, здригнулися стіни печери. Потім ще один. І ще. Звуки були такими сильними, що Ліра відчула, як під її ногами тремтить земля. Що там відбувається? Сарн… він бореться? Але як? Він же був так виснажений… 

Вона виглянула з-за краю тунелю, її серце завмирало від страху й надії. Картина, що відкрилася її очам, була неймовірною. Сарн все ще стояв біля каміння, але тепер він не був просто нерухомою постаттю. Він рухався. Швидко. Стрімко. Його палиця миготіла в блакитному світлі, відбиваючи незграбні атаки найближчих істот. Але це було не головне. 

Головним був попіл. 

Попіл, який завжди був навколо них, який вкривав усе в цьому світі, тепер, здавалося, ожив за його волею. Він піднімався з підлоги печери густими, клубочущими вихорами, він зривався зі стін і стелі, огортаючи істот щільним, задушливим саваном. Сарн стояв у центрі цього бурхливого попільного смерчу, його руки були підняті, його постать здавалася ще вищою, ще могутнішою. Він не просто керував попелом – він був його володарем. 

Істоти, заскочені зненацька цією стихією, завмерли, потім почали безладно метатися, видаючи низькі, тривожні звуки. Попіл забивав їм їхні невидимі органи чуття, дезорієнтовував, позбавляв їх переваги. Деякі намагалися прорватися до Сарна, але він відкидав їх потужними, сконцентрованими потоками попелу, які били, як кам'яні хвилі. 

Ліра дивилася на це, затамувавши подих, не в змозі повірити своїм очам. Це був не той слабкий, виснажений Сарн, якого вона бачила кілька хвилин тому. Це був хтось інший – могутній, лютий, втілення самої стихії цього світу. Звідки в ньому взялися ці сили? Невже її відчай, її крик, її страх за нього… пробудили в ньому щось нове? Чи це був останній, відчайдушний сплеск його згасаючої сутності?  

Битва – якщо це можна було назвати битвою, радше, це було приборкання стихії – тривала недовго. Істоти, дезорієнтовані й налякані цією невидимою силою, почали повільно відступати, розповзаючись по кутках печери, ховаючись за грибами. Попільний вихор навколо Сарна почав поступово стихати, осідаючи на підлогу. 

Нарешті, остання істота зникла з поля зору. Сарн залишився стояти один посеред спустілої (відносно) галявини, важко дихаючи. Він повільно опустив руки. Палиця випала з його ослаблих пальців і з глухим стуком впала на каміння. Сарн похитнувся, зробив кілька невпевнених кроків і впав на коліна, а потім і зовсім безвольно повалився на бік, на холодну, вкриту попелом підлогу. 

— Сарне! — Ліра, забувши про все, кинулася до нього, її ноги самі несли її через світляну печеру.