SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Вона підбігла й опустилася на коліна поруч із ним. Він лежав нерухомо, його обличчя, як і раніше приховане каптуром, було звернене до неї. Він не дихав? Ні, вона побачила, як слабко здіймаються його груди. Він був живий. Але в якому стані? 

— Сарне… Сарне, ти чуєш мене? — вона обережно торкнулася його плеча, її голос тремтів. 

Він не відповів. Він був непритомний. Або… щось гірше? Ліра відчула, як крижаний жах знову сковує її. Вона не знала, що робити. Вона була сама, в цій моторошній печері, з неживим (або майже неживим) тілом свого дивного, загадкового, але такого необхідного їй супутника. Вона не могла його втратити. Не зараз. Не після всього. 

Вона швидко перевірила його пульс на шиї – він був слабким, ледь вловимим, але він був. Це трохи заспокоїло її. Він живий. Але він дуже слабкий. І йому потрібна допомога. Терміново. 

Вона озирнулася. Треба було вибиратися звідси. Істоти могли повернутися будь-якої миті. Вона не зможе його понести – він був надто високим і важким для неї в її нинішньому стані. Але й залишити його тут вона не могла. 

Що ж робити? Як йому допомогти? Як вибратися з цієї проклятої печери? Ліра подивилася на темний провал виходу, потім на нерухому постать Сарна, і відчай знову почав підступати до її горла. 

Паніка крижаними лещатами стискала горло Ліри. Сарн лежав непритомний біля її ніг, його дихання було ледь помітним, а слабкий пульс, який вона намацала на його шиї, бився уривчасто, як перелякана пташка. Блакитнувате світло гігантських грибів відкидало на його нерухому постать холодні, безжиттєві відблиски, роблячи його схожим на давню, забуту статую. Навколо них знову почала згущуватися тиша, порушувана лише її власним прискореним диханням та віддаленим, тривожним шурхотом – Мешканці Глибин могли повернутися будь-якої миті. 

Треба було щось робити. Швидко. 

«Думай, Ліро, думай!» — подумки наказала вона собі, відганяючи хвилю відчаю. Сарн врятував її, він пожертвував останніми силами заради неї. Тепер її черга рятувати його. Але як? Вона не зможе його понести. Вона не знала, як привести його до тями. І вони все ще були в цій смертельній пастці. 

Її погляд метнувся до виходу з печери – темний провал, що обіцяв порятунок, але такий далекий зараз, коли Сарн був непритомний. Потім вона подивилася на нього. На його руку, що все ще лежала на холодному камені. І раптом її осяяло. 

Попіл. Він керував попелом. Попіл був його силою, його сутністю. Можливо… можливо, попіл зможе йому допомогти? Це була шалена, відчайдушна ідея, але інших у неї не було. 

Вона опустилася на коліна поруч із ним, її руки тремтіли. Вона зачерпнула жменю сірого, майже невагомого попелу з підлоги печери. Він був холодним і сухим на дотик. Що вона мала робити? Просто посипати його? Спробувати "вдихнути" його в нього? Це здавалося абсурдом. 

І тут вона згадала його слова: «Цей попіл… він… частина мене. Або я… частина його… Я відчуваю його. Як… як ти відчуваєш свою шкіру.» Він відчуває попіл. А отже, можливо, попіл відчуває його? 

Ліра заплющила очі, намагаючись зосередитися. Вона згадала той момент, коли Сарн створював попільну завісу, ту легку, майже невидиму енергію, яка, здавалося, виходила від нього, змушуючи порошинки танцювати. Вона спробувала уявити собі цю енергію, цей зв'язок. Вона тримала попіл у своїх долонях і думала про Сарна, про його біль, про його відчайдушну боротьбу, про ту іскру життя, яка ще жевріла в ньому. 

Вона не знала, що робить. Вона не мала жодних здібностей. Вона просто… вірила. Вірила в нього. Вірила в той невидимий зв'язок, який виник між ними. 

І коли вона розплющила очі, їй здалося, що попіл у її руках… ледь помітно потеплішав. Чи це просто її уява? Вона обережно, майже благоговійно, висипала цей попіл йому на груди, туди, де, як їй здавалося, мало битися його серце. Потім вона знову зачерпнула попіл і так само обережно посипала його обличчя, уникаючи губ і ніздрів, але дозволяючи йому осісти на його бліду шкіру під каптуром. 

Вона не знала, чи допоможе це. Скоріше за все, ні. Але вона мусила щось зробити. Вона не могла просто сидіти й чекати, поки він помре. 

Минула хвилина. Друга. Нічого не відбувалося. Сарн, як і раніше, лежав нерухомо, його дихання залишалося таким самим слабким. Ліра відчула, як її знову охоплює відчай.  
Це було марно. Вона була сама, і він помирав у неї на руках. 

Але раптом… вона побачила це. Попіл на його грудях… він ледь помітно ворухнувся. Не від її дихання, не від протягу. Він немов… втягувався всередину, в його тіло. Повільно, майже непомітно, але він рухався. І їй здалося, що колір його шкіри, там, де вона могла його бачити, став трохи менш сірим, трохи більш… живим? 

І тут він глибоко, судомно зітхнув. Раз. Другий. Його груди піднялися вище, дихання стало рівнішим, сильнішим. Пульс під її пальцями, коли вона знову торкнулася його шиї, став чіткішим. 

Він ворухнувся. Повільно повернув голову. Його рука здригнулася й потягнулася до обличчя, змахуючи залишки попелу. 

— Ліро? — прошепотів він, його голос був усе ще слабким, але в ньому вже не було тієї смертельної втоми. Він розплющив очі – чи, принаймні, вона відчула, як його погляд сфокусувався на ній з-під каптура. — Що… що сталося? 

Сльози полегшення хлинули з очей Ліри. Він живий! Він прийшов до тями! Її шалена ідея… спрацювала? 

— Ти… ти знепритомнів, — її голос тремтів від пережитих емоцій. — Після… після того, як ти… їх відігнав. Я… я не знала, що робити. Я просто… я подумала… попіл… він може тобі допомогти. 

Сарн повільно сів, спираючись на її руку. Він подивився на свої долоні, на залишки попелу на своєму одязі. 

— Попіл… — промовив він задумливо. — Так. Він… він завжди був частиною мене. І… він забрав. Але він… і віддав? Дивно. 

Він підняв на неї свій невидимий погляд. 

— Ти… ти знову врятувала мене, Ліро. 

— Ні, Сарне, — похитала вона головою, посміхаючись крізь сльози. — Ми врятували одне одного.