Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

Швидкісний потяг Запоріжжя-Київ відправлявся через двадцять хвилин. На пероні було людно: пасажири, проводжаючі та зустрічаючі. Хтось тягнув валізи, а в інших була легка поклажа. Одні тримали дітей на руках, другі − подарунки чи квіти.

До п'ятого вагона підійшов високий чоловік, навантажений великим наплічником і ще двома об'ємними пакетами. 

− Ваш квиток, будь ласка, − молоденька провідниця ретельно перевіряла усіх, хто заходив до вагона, − чи Ви проводжаєте когось?

− Сьогодні я пасажиром, − чоловік дістав документи, погортав і витягнув необхідний папірець. − Ось, наче вказано п'ятий вагон.

− Ой, а Ви ж маєте посвідчення учасника бойових дій, а тут вказана повна вартість. Маєте право скористатися пільгою.

− Маєте пильне око, − посміхнувся чоловік. − Дякую, що турбуєтесь. Та я в змозі забезпечити себе, в тому числі оплатити повну вартість проїзду. Не звик користуватися пільгами. Але документ завжди маю при собі.

− Ласкаво просимо до нашого потяга. Дякуємо, що користуєтесь послугами Укрзалізниці.

− Дякую, за хороший сервіс, − посміхнувся пасажир, − і спілкування українською мовою.

− Інакше й бути не може, − впевнено заявила дівчина, − в Україні лише українською. Чоловік протиснувся зі своїми пакунками до вагону. Розшукав своє посадкове місце, розклав багаж і з полегшенням сів, спершись на досить зручну спинку сидіння. Нарешті додому. Три місяці як не бачився з рідними. Телефонував, спілкувалися по відеозв'язку. Але ж не обіймав, не пригортав, не цілував. Яке щастя, що зможу набутися з дружиною та дітворою. Останні півтора року був лише декілька разів. Кількаденні приїзди швидше зустрічами назвеш, а не сімейним життям. Шкода, що не можу поки що забрати їх до Маріуполя. Є ще над чим побавитися. Трішки потерпимо, почекаємо. І тоді все буде.

− Доброго дня. Напевне, ми з вами попутниками будемо. Ви теж до столиці? − навпроти розмістилася поважна пані в літах.

− Так. Їду до столиці.

− А я до внуків зібралася. Вони в Києві вже третій рік. Раніше в Харкові жили. Натерпілися. Я ж до себе все їх просила. А дочка вперлася, що без чоловіка ні ногою. Він в перші дні пішов воювати. А через місяць пропав безвісти. Аж через рік знайшовся у полоні. Ото поки дочекалася його моя Олюся, то з дітьми в Харкові сиділа. Слава Богу, вернули з полону. Висох так, що тільки кістки й шкіра. Тільки очиськами бликав. Але вогонь в очах не згас. От що значить українське коріння. Козацький дух. Слава Богу, потрохи відійшов. Майже до своєї ваги вернувся. У Києві квартиру отримав. Як їхній будинок у Харкові рухнув від тієї ракети триклятої, то не захотів там нового дому облаштовувати. Вирішили, що то знак. От тепер я до Києва раз у місяць катаюся. Добре, що ось такий швидкісний потяг. Навіть втомитися від сидячого положення не встигаю...

Жіночка продовжувала свій монолог, але чоловік уже не чув тих слів. Перед очима одна за одною пролітали картини з минулого. Пройшло шість років, а все ніби вчора відбувалося.

Згадав свій перший бій, втрату побратимів, успішні вилазки до ворожих об'єктів, останній бій, своє поранення... Пригадав своїх підопічних. Навіть у відрядженні його називали командиром, хоча всі інженери та технологи були між собою рівні. Спортивна школа, військовий вишкіл, а ще більше війна, вплинули на характер Дужого Андрія Тарасовича, сформували його командирські навички в усіх сферах. Навряд чи хтось від цього страждав. Бути в команді сміливого, відповідального, справедливого та рішучого керівника прагнули не тільки стажери, а й досвідчені працівники.

От тільки сім'я недоотримувала його уваги. Хоча з рідними він був іншим. Люблячий та чуттєвий чоловік, веселий та винахідливий татко, турботливий та добрий син. Як же він скучив за своєю Ланочкою. Син уже такий дорослий. Ще тільки вчора був карапузиком, брумкав і рачкував, а сьогодні майже першокласник. А донечка. Вона взагалі практично без нього росте. За кілька днів ледь встигає звикнути, а потім знову до дідуся Тараса на руки лізе і татом називає. Але ж вони й справді з батьком стали дуже схожі. Особливо, коли обоє з борідками і вусами. Єдина відмінність − батько зовсім посивів.

За тією відбудовою практично на себе не залишається часу. Так хочеться швидше завершити свій дім, тому й голитися доводиться не часто.

Добре, що в компанії усе налагоджено. Заступники в нього надійні, відповідальні. Тепер може спокійно пожити для своїх рідненьких. Цього разу він точно буде присутнім на пологах дружини. Або принаймні сидітиме під дверима пологового залу. Вони з Ланою ще про це не говорили. Нехай це буде для неї сюрпризом. Як і сьогоднішній приїзд. Навмисне привітав з днем народження з самісінького ранку. Не хотів наперед тривожити. Раптом не вдалося б виїхати завчасно. А так буде подвійна радість.

У вагоні прозвучало попередження для проводжаючих. За кілька хвилин швидкісний потяг Запоріжжя-Київ рушив від вокзалу, набираючи ходу. Він мчав до столиці з пасажирами та їхнім багажем. У вагонах сиділи дорослі та діти. Одні жваво вели розмову, інші мовчки занурились у свої думки. А за вікнами миготіли пейзажі: розлогий Дніпро, зелені луки, посадки, поля...