Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

На диванчику сиділа дівчинка двох років і гортала фотоальбом. Час від часу розглядала якусь із світлин і, показуючи пальчиком, вимовляла протяжно: "Та-то". На килимі поруч грався хлопчик років шести. Він зосереджено прилаштовував автостраду, щоб запускати автоперегони. Іноді поглядав на сестричку, підходив і обережно поправляв фотографії. 

− Та-то.

− Ма-а-ам! А Улянка знову дідуся татом називає.

В коридорі пролунав дзвінок.

− Мамо! Хтось прийшов!

− Чую, синку, − заглянула жінка до дитячої кімнати. − Зараз відкрию. Приглянь за Улечкою, щоб на кухню не йшла. Я там обід готую.

Мати підійшла до дітей, поцілувала в кучеряву голівку донечку, чмокнула у скроню синочка:

− Мої дорогенькі. Люблю вас.

− І я тебе люблю, − посміхнувся у відповідь хлопчик.

 − І я! Лю-бу, − заплескала в долоньки малеча.

Жінка попрямувала до вхідних дверей.

− Мишко, ти так швидко справився! А я ще досі вожуся з обідом.

− Ти б побереглася, Ланочко. Як там карапузик? Сильно штовхається? − чоловік поставив величезні пакети з покупками і поклав руку на уже досить великий живіт вагітної.

− Ура!!! Хрещений прийшов!!!

− У-я!!! Хений!!!

Дітвора притупотіла в коридор. Хлопчик припав до чоловіка, а дівчинка обхопила його за ногу. Враз обоє опинилися на руках у Михайла. Кучерява голівка похитувалася над головою чоловіка: дівча примостилося на дядькових плечах, охопивши рученятами міцну шию. Хлопчик повис на чоловічих руках в очікуванні польоту. Це було їх улюбленим привітанням. Михайло ніс дітвору, маневруючи як літак. Ті голосно сміялися та пищали. Точніше пищала і заходилася сміхом дівчинка. Хлопчик вважав себе досить дорослим і тільки керував лівіше-правіше.

− Годі вам мучити хрещеного. Дайте хоча б руки помити і дух перевести, − Мілана посміхалася, спостерігаючи дитячі веселощі. − А ще краще проведіть дядька Михайла до ванної. Собі теж помийте рученята. Скоро будемо обідати.

Першою побігло дівча. Босі ноженята швиденько перемістилися до ванної. За мить почулося хлюпання води і веселий дитячий сміх.

− Уля, годі тобі! Вже вся мокра, − повчав старший брат. − Ти ж прийшла ручки помити, а не звіряток купати.

− Давай я тобі допоможу, − дядько Михайло зняв дівчинку зі стільця, витер рученята. − А тепер біжи до своєї кімнати, діставай іграшки. Я помию руки та й будемо гратися.

− У-я! − малеча уже тупотіла до кімнати.

Тим часом старший братик пішов допомагати мамі на кухню. Він любив розставляти тарілки на столі, особливо коли у них були гості. Діставав гарненькі серветки, розкладав під тарілки. У нього був свій метод сервірування столу. А мама тільки інколи підказувала, як ліпше розставити посуд, щоб усім було зручно ним користуватися.

Сьогодні у них особливий день. Майже святковий. Гостей прибуде чимало. Але то уже ближче до вечора. Добре, що хрещений прийшов. Тепер є кому за сестричкою приглянути. Сам краще мамі на кухні допомагатиме, ніж за сестричкою іграшки збирати. Не те, що йому зовсім не подобалося гратися з малою. Тільки він любив гратися по своєму. Улянка теж тягнулася до його машинок та літачків. Але ж вона ще геть не тямила в них грати по-справжньому. То під диванчик закотить, то за вазон заховає. А йому потім нишпори скрізь, шукай, діставай.

Мілана підійшла до сина, пригорнула, поцілувала у щічку. Яка вона щаслива, що має такого помічника.

− Вовчику, йди по сестричку і хрещеного. У мене вже все готово. Пообідаємо. Я Улянку спатки вкладу, а ви підете зустрічати тітоньку Зоряну, − мати підморгнула синові, − допоможеш їй торт нести.

− Мій улюблений? Київський?

− Так, синку. 

− А можна мені одразу шматочок? Я ж пообідав, − хлопчик благально подивився в мамині очі.

− Але ж ми збиралися свічки виставляти? Думаєш, ніхто не замітить, що торт безбокий?

− Ні. Буде некрасиво. Потерплю. Я ж уже дорослий.

− Дорослий. Ще трішки і до школи підеш.

− А мене теж запишете до спортивної школи як колись тата?

− Запишемо. І яким ти видом спорту хочеш займатися?

− Карате або іншою боротьбою.

− Ого! Навіть так.

− А як же. Я маю захищати вас із Улянкою, ну і малюка, коли народиться.

− Ти ж наш захисник, − Мілана пригорнула сина до грудей, а на очах забриніли сльози. Згадалося минуле... Болючі спогади не зітреш із пам'яті, як би сильно не хотілося.