Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

Ну чому Андрієві дали відпустку якраз на ті ж дні, коли у неї поїздка до Львова? З іншого боку вона якраз зможе зустріти коханого і... провести на потяг до Києва. Десять днів. Здавалося б, цього достатньо аби набутися вдвох після розлуки в кілька місяців. Але з них лише три-чотири вдасться провести разом. Зрозуміло, що до Києва потрібно найперше. Там усі чоловікові речі. Обов’язково батьків провідати. І владнати деякі термінові справи. Наче й відпустка, але військові зобов'язання не можуть чекати.

До конференції залишалося два дні. В п'ятницю ранесенько вирушають до Львова. Місце посадки − територія школи, тож потрібно буде завчасно туди дістатися. Світлана пропонувала залишитися на ніч у неї. Колега живе неподалік школи. Для Мілани це буде дійсно кращим варіантом. Тим більше Зоряна приїде у Львів на день раніше. Так що немає сенсу у четвер їхати зі школи додому, а вдосвіта повертатися назад. Крім того, в четвер потрібно буде ще раз усе ретельно перевірити. Прогнати з дітьми презентацію, послухати своїх юних ораторів. У них і так все було підготовлено, але хотілося ще раз оцінити загальну картинку.

Найбільше тішило те, що тепер у них аж два дрони: один трофейний від Михайла і один експериментальний від Андрія. Коханий як завжди стримав свою обіцянку. Його колеги погодилися презентувати одну розробку для учнівської науководослідної роботи − все заради науки і дітей. Вчителька була у захваті від усієї виконаної роботи. Учні відчували себе справжніми науковцями-винахідниками. Особливо їм імпонувало, що дорослі до них відносяться як до рівних.

Чи посягали вони своєю розробкою на перемогу? В думках, звичайно, так! Все вирішить незалежне журі. А взагалі команда й так вважала себе переможцем. Їм вдалося пройти заочний відбірковий етап. І сама поїздка була для учнів наче подарунком за їх роботу. Опинитися в середовищі винахідливих однолітків, побувати на екскурсіях, просто виїхати за межі своєї області − все це здавалося фантазією.

Вчителька раділа, що змогла подарувати дітям таку чудову можливість. Вона не приписувала усі заслуги на свою адресу. Тільки ж добре розуміла, що її приїзд в село дозволив відкрити для учнів великі перспективи. Досвід роботи з обдарованими дітьми, бажання досягати більшого, а також сміливість заявляти про себе стали рушійною силою для запуску науково-дослідної роботи. Ще один стереотип про сільську школу зруйновано. Якщо є бажання, можливості знайдуться навіть для невеличкого села.

Мілана так занурилася у свої роздуми, що не одразу почула стук у вхідні двері. Спершу подумала, що їй здалося. Бо іноді вітер так гіллям горіха по даху вистукує. Тепер чітко почула. Один раз, пауза, потім тричі підряд. В серці стрепенулася надія. Побігла до дверей.

− Андрійко? − кинулася коханому до грудей. − Чому не попередив? Як? Коли? Звідки?

Сльози покотилися по щоках. Несподівана, але така жадана зустріч.

− Ланочко моя, кохана, − чоловік цілував уста, щоки, торкався губами скронь, пригортав і знову цілував. − Летів як на крилах. На крилах кохання до своєї дружини і свого дитятка.

Взяв дружину на руки і, кружляючи, заніс до вітальні. 

− Ти поїдеш зі мною у Львів? − Мілана з надією подивилася в очі Андрія. − Тому вирішив зробити такий сюрприз?

− Ланочко, плани змінилися. Точніше відпустка скасовується. Через три дні наша група вилітає до країни, де сходить сонце. Я побуду з тобою до завтра, а тоді на Київ.

− Ого... − все що змогла витиснути з себе жінка, − так далеко...

− Я не хотів нічого говорити по телефону, щоб ти наперед не розхвилювалася. Це дуже важлива поїздка. Східні партнери погодилися спільно працювати над відновленням наших зруйнованих міст. Їхні технології значно полегшать і пришвидшать відбудову. Ми рухаємося до світлого майбутнього. Я так хочу, щоб ви з малюком були в безпеці, щоб ти почувалася щасливою.

− З тобою мені завжди безпечно і радісно. Так розумію, що термін твого перебування в Японії затягнеться на місяці...

− А може навіть рік.

− Андрійку. 

− Ланочко, ластівочко моя. Знаю, що ти засмучена. Ми мріяли зовсім про інше. Але ж ти прекрасно розумієш, в якому часі живемо. Я не зможу спокійно жити сімейним життям, знаючи, що мої знання і вміння допоможуть іншим родинам облаштувати своє майбутнє. 

− Знаю. Розумію. Але серце сумує. Гормони дають своє, − посміхнулася дружина, − настрій живе своїм життям.

− Не хвилюйся. Все буде добре. Їдемо в мирних цілях як інженери.

− Буду молитися, щоб усе пройшло благополучно.

− Ти ж пам'ятаєш наше прізвище?

− Дужі.

− А що це означає?

− Що нам усе під силу.

− Правильно. Здужаємо ворога і відновимо нашу славну Україні.

− Дай Бог.

Подружжя ще довго гомоніло про своє, мріяли, планували. Майбутнє було невідоме, але вони надіялись. Вони вірили...