Ольга Іваненко - Вихованню (не) підлягає, Ольга Іваненко

- Так, тітонько, він мій найулюбленіший, - дівчинка закивала головою, а потім чхнула.

- Б'янко, ти забула прикрити долонькою рота, - помахала пальцем Мейзі перед обличчям доньки. - У нас гостя. А ти дуже некультурно поводишся.

- Нічого страшного, - я погладила дівчинку по голові та відтягла від тарілки. - Я дуже люблю дітей. І в мене в сім'ї була традиція гуляти десять хвилин на вулиці, поки остиває суп, щоб нагуляти апетит. Приєднаєшся до моєї традиції?

- Дивна традиція, - дівчинка із сумнівом подивилася у вікно. – Я й так голодна. Але, якщо ти боїшся обпекти язика, пішли гуляти.

Хазяйка дома не зрозуміла моїх намірів. У її очах читалося нерозуміння. Але вона продовжувала посміхатися і, з ввічливості склала нам компанію, не розуміючи, навіщо я вирішила вивести їхню родину надвір. А мені, лишень, треба було підтвердження діагнозу, який я встигла поставити дитині. За всіма пунктами в малої була алергія. І, швидше за все, на цибулю, якої було забагато в улюбленій страві дівчинки.

Ми вийшли з дому і пішли вздовж вулиці, з обох боків якої стояли будинки, що потребували капітального ремонту. В одних були тріщини вздовж стін, в інших з дахів звисала черепиця. А в деяких взагалі не було скла у розбитих вікнах.

Вигляд був дуже жалюгідним. Але мені здавалося, що колись тут був гарний мікрорайон із акуратними клумбами та новими будинками, які могли прийти в запустіння після того ж повстання гоблінів.