Сергій Вікторович Жадан - Ода до радості (збірник)

частини й біля кордону, але це ж добра воля України, її власна ініціатива. До чого тут якісь натівські вимоги? Запахло лицемірством. Адже якщо про цю проблему говорять і на заході, і на півдні України, то вона таки є. Зауважу: про те, що в наступні роки має бути розформована або перенесена вглиб 51-ша механізована волинська бригада, розташована у Володимирі-Волинському, доводилося чути і від наших військовиків.

Колега з газети «Одесские известия» вперто і наполегливо, здається, майже всім із тих посадовців, з якими ми зустрічалися, ставив одне й те ж запитання: «НАТО під час бомбардування Югославії обіцяло компенсувати втрати всім, хто їх зазнав при цьому, а відомо, яких втрат на кілька мільярдів доларів зазнало українське Дунайське пароплавство. Однак ці втрати досі не компенсовані. Коли ж це буде зроблено?» Один відповів, що він узагалі не чув про таку обіцянку, інший – що так, здається, таке зобов’язання було, але, чому воно не виконується, він не знає.

Цікавило нас і те, чи НАТО сприятиме позитивному вирішенню подальшої долі тих офіцерів, котрі звільняються зі Збройних сил України внаслідок скорочення. У відповідь пролунало, що так, НАТО поставило ряд вимог щодо пенсій і виплати компенсації, але далі відстежувати їхню долю – то вже прерогатива української влади. Україна повинна бути зацікавлена сама, щоб в армії залишилися найбільш кваліфіковані, боєздатні й освічені офіцери.

Українська місія в НАТО

Під час приїзду українських журналістів до штаб-квартири НАТО у червні 1997 року тодішній Посол України в країнах Бенілюксу (Бельгії, Нідерландах і Люксембургу) Борис Тарасюк запропонував нам навіть посидіти в кріслі представника України при НАТО, колишнього міністра оборони Костянтина Морозова, оскільки тоді він якраз був у відпустці. З 1998 року, згідно з указом Президента, діє вже ціла місія України при НАТО. І очолює її військове представництво, за неписаною, очевидно, традицією, теж іще один колишній міністр оборони, генерал армії Володимир Шкідченко. Обіцяного пана генерала не було, він теж перебував, як нам сказали, десь у від’їзді, зайнятий підготовкою до самміту НАТО. А ось із першим заступником голови місії, відомим дипломатом Михайлом Осначем (очолює місію посол Борис Хандогій) ми зустрілися і мали досить тривале спілкування.

Як поінформував пан Оснач, місія складається з політичної місії і військового представництва. У місії, крім міністерств закордонних справ і оборони, представлені міністерство з надзвичайних ситуацій, Служба безпеки України, інші зацікавлені відомства. Місія України при НАТО має статус представництва держави при міжнародній організації. Крім того, є ще такий орган, як «Комісія Україна-НАТО», якого не має жоден із інших країн-партнерів. Є хіба що рада НАТО-Росія. Діють спільні робочі групи України і НАТО, зокрема з оборонної реформи, з озброєнь, з науки і охорони навколишнього середовища. Дії українських представників, їх компетенція високо оцінюються. Місія готує контакти України і НАТО на найвищому рівні. Як стало зрозуміло, місія доклала чимало зусиль, щоб погасити відомий «кольчужний скандал», наслідком якого було незапрошення України на минулий празький самміт. Місія активно розробила і питання стратегії України під час засідання комісії Україна-НАТО у Стамбулі за участі Президента України.

– Як ставляться тут, у штаб-квартирі НАТО, до членів української місії – як до рівноправних чи так собі, поблажливо? – запитав пана Оснача кореспондент «Волині».

– Ні, ви знаєте, ніякої поблажливості немає. Ми бачимо їхню зацікавленість у контактах з нами. Немає зверхнього поплескування по плечах, але немає і якоїсь особливої сердечності. Це нормальні робочі, ділові стосунки, при яких кожен має свої інтереси. Натівські посадові особи хотіли б наближення України до НАТО, але вони іноді наче говорять: так, ми ось у цьому зацікавлені, у такому конкретному вирішенні якогось питання, але бажано, щоб ініціатива йшла з вашого боку.

– Як ви вважаєте, коли саме Україна таки вступить до НАТО? – було інше запитання.

– Ви, напевно, знаєте Брюса Джексона, голову комітету «США-НАТО», неурядової організації, яка займається виробленням рекомендацій щодо дій США в НАТО, а також прогнозуванням щодо майбутнього НАТО. Так, у нього є діаграма руху України до НАТО. На ній роком вступу є 2010-й як можливий, а ще реальніший – 2012 рік. Поки що в НАТО не ставлять під сумнів курс України на євроатлантичну інтеграцію. Чи можливо прискорити процес – про це багато сперечаються. Найбільше, що тут говорять, – це те, що двері НАТО відчинені.

І ще одну думку висловив Михайло Оснач, особисту, як він підкреслив. Вона ґрунтується на розповсюдженій думці, що до того часу, коли Україна вступить до НАТО, ця організація трансформується у щось таке на зразок ОБСЄ, тільки озброєного.

– Які у вас стосунки з членами місії Росії при НАТО?

– Росія не має своєї місії, є окреме представництво. Воно більше за українське. Але їхнє представництво не тут, у штаб-квартирі, а при їхньому посольстві, вони його звідси забрали. Коли ми зустрічаємося, нам є про що поговорити. Тут росіяни на нас не тиснуть, але свою особливу позицію також підкреслюють.

У «військовому серці» альянсу

«Військовим серцем» НАТО називають штаб верховного головнокомандувача об’єднаними збройними силами НАТО в Європі. Розташований цей штаб окремо, у невеликому бельгійському місті Монс, неподалік бельгійсько-французького кордону. При в’їзді до міста стоїть дражливий покажчик «До Парижа – 240 км». Є при штабі і два українські офіцери-представники.

Цього разу шлях при в’їзді до штабу перетнув смугастий шлагбаум. Хлопці у плямистій формі оглянули автобус, перевірили паспорти, фотоапарати і диктофони. Однак якщо в залі знімати дозволяли, то записувати на диктофони – категорично ні. Коли ми це пробували робити крадькома, це відразу ж фіксувалося і виносилося «останнє серйозне попередження».

У військовому штабі НАТО, як нам сказали, всього працює і служить 12 тисяч осіб. Військові дуже прагнуть сюди потрапити. По-перше, платять солідніше, ніж у будь-якій із армій Північно-Атлантичного альянсу. По-друге, ті, хто служить при штабі, вважаються у відрядженні, тож отримують відповідні кошти і від своїх держав. Що цікаво: ті представники, котрі спілкувалися з нами, мали явно не англійські чи американські прізвища – британець полковник Твереник і американський бригадний генерал Мачелін. Колоритно виглядав і представник Німеччини у штабі Матіас Лау, з явним азіатським корінням. На запитання, чи не мають українського коріння, пан Твереник загадково сказав, що коли і є, то не в першому чи другому поколінні.

Нам детально розповіли про збройні сили НАТО. Втім, про них я писав у 1997 році. Наголошувалося, що досі НАТО не мало власних збройних сил. Військові формування складалися зі збройних сил, які надавали конкретні країни. Нині ж такі війська створені – це сили швидкого (оперативного) реагування. Якщо