Сергій Вікторович Жадан - Ода до радості (збірник)

були європейські країни, які хотіли законної присутності США в регіоні. А взагалі хрещеним батьком НАТО тут цілком серйозно називають Сталіна. Це ж бо його, мовляв, наміри завоювати Європу спричинили заходи колективної безпеки й утворення Північно-Атлантичного альянсу. Обговорювалося навіть питання про встановлення йому пам’ятника на території штаб-квартири.

У виступах неабияка увага приділялась миротворчим операціям у Боснії та Герцеговині й Косово. Всіляко рекламувалося, підкреслювалося, що вкрай необхідна теперішня операція НАТО в Афганістані. Особливий наголос робився на тому, що з Афганістану тепер найбільше на Європу розповсюджуються наркотики. Хоча посадовці НАТО й погоджувалися, що ця операція може затягтися на тривалий час. І, як виявилося, вона втягує дедалі більше сил альянсу. Не знаю, як у кого, а в мене складалося враження, що НАТО успішно наступає на старі радянські граблі.

Дуже багато часу чи не кожного з натівських посадовців приділялося виправданню «історичного рішення» минулого, празького саміту НАТО – про те, що знімаються територіальні обмеження на збройні втручання альянсу. Один із посадовців вжив навіть такий вислів: мовляв, НАТО має право застосовувати зброю проти неблагонадійних режимів. Я не стримався і зауважив, що це дуже нагадує радянський підхід і радянський пропагандистський штамп.

– Ну, може, це не зовсім точний вислів, – згодився високопоставлений посадовець. – Але ви знаєте, що існують режими, які несуть загрозу миру й безпеці багатьох країн. Їм треба подавати уроки. Інакше ми втратимо імідж найсильнішої і непереможної організації. Ми мусимо це доводити. Якщо наша операція в Афганістані не буде успішною, то там з’явиться ґрунт для діяльності екстремістських терористичних організацій, які можуть нанести удар по європейських країнах.

Запахло знайомою темою випереджувального, превентивного удару. Взагалі ж після цих спілкувань у Брюсселі в мене склалося враження, що нам намагалися вперто і цілеспрямовано нав’язати кілька думок. Перша – існування НАТО в його новій якості (присутність не лише в певній зоні, а й у тих точках світу, де це необхідно) вкрай потрібне, як раніше в нас мовилося, для всього прогресивного людства. Друга – нам абсолютно байдуже – любите ви НАТО чи ні, але ми хочемо, щоб ви сприйняли і полюбили нашу організацію такою, якою вона є, з усіма плюсами і можливими мінусами, бо інакшого НАТО нема й не буде. Третя – це не НАТО прагне до розширення, ми жили досі дуже й дуже непогано без усіляких там Польщі, Угорщини і країн Балтії. Але якщо вони дуже захотіли під наше крило, то ми їх і прийняли і тепер вони належать до нашої дружньої сім’ї. І головний натівський принцип – будь-яка загроза безпеці якоїсь із країн НАТО сприймається як загроза всьому альянсу з відповідними висновками – повною мірою поширюється на нових членів НАТО.

Чого чекати Україні?

І, нарешті, четверта думка – вступ до НАТО потрібен насамперед самій Україні, а для цього треба сповна відповідати стандартам цієї організації. Наголошувалося, що в Україні є значні досягнення на шляху демократизації суспільства. Але головне завдання, аби нам повною мірою повірили, – потрібно провести демократичні, прозорі вибори Президента. Кілька разів підкреслювалося – і у виступах посадовців, і у відповідях на запитання журналістів: керівництво НАТО не робить ставку на якогось конкретного кандидата, сприйме і визнає будь-який вибір народу. Але це справді повинен бути народний вибір, а самі вибори – чесними і демократичними.

Тут кореспондент «Волині» знову не стримався і запитав:

– А уявіть собі таку ситуацію – вибори пройшли, як ви кажете, не демократично, з порушеннями, але вже наступного дня проголошений переможець на виборах заявляє, що він хоче дружити з НАТО, що Україна готова вступити до цієї організації й надати свої війська для будь-якої миротворчої операції? Якою буде реакція керівництва НАТО?

– Ми не займаємося такими прогнозами, – була відповідь. – Але якби так сталося, будь-яка заява чи декларація не переважила б факту недемократичності виборів. Коли у нас були сумніви щодо політики України, її незаконних операцій із продажем зброї, ваш Президент не отримав запрошення на празький саміт.

Щодо українських високих посадовців, найбільше компліментів у Брюсселі довелося почути на адресу міністра оборони Євгена Марчука. Його план реформування Збройних сил нашої держави був названий таким, що здатен зробити їх сучасними і мобільними, його мислення – також дуже сучасним і прогресивним. А зусилля пана міністра з реформування наших Збройних сил, щодо приведення їх до тих стандартів, які відповідають вимогам НАТО, як було сказано, дуже вітають і схвалюють на всіх рівнях натівського керівництва.

Питання від України до НАТО

Природно, українських журналістів цікавили різні аспекти приєднання України до альянсу, зокрема ті, що стосуються саме військової реформи і її наслідків. Кореспондент «Волині» під час однієї із зустрічей пригадав слова видатного польського письменника Станіслава Лема про те, що після реформування польське військо можна побачити хіба що під мікроскопом. Різко зменшиться й українська армія. Але чи не може трапитися так, що армію ми зменшимо, а до НАТО нас так і не приймуть? Чи не залишиться тоді Україна віч-на-віч зі своїми проблемами і зі своїми сусідами, які мають до неї територіальні претензії?

– Я не сказав би, що польська армія така вже маленька, – була відповідь. – Адже вона нараховує, здається, 150 тисяч військовослужбовців. Звичайно, і в Польщі ця реформа була болісною, але вони провели її послідовно, до кінця, хоч були й певні проблеми, яких можуть уникнути українці. Але реформування війська повинно бути внутрішньою потребою України. Навіщо вам цілі склади, така велика кількість застарілої військової техніки? Проти кого і як ви її будете застосовувати? Чи може бути так, що Україна реформує армію, а до НАТО її не приймуть? Таке уявити можна, але це вже залежатиме від самої України.

Відразу кілька журналістів поставили питання, яке в Україні не афішується, але про яке говорять військові і яке дуже непопулярне в їхньому середовищі.

– В Україні говорять про вимогу НАТО, аби Україна не мала військових частин ближче ніж за 80 кілометрів від кордону. Отож, на західному кордоні України вже скорочують і ще планують скоротити чи перевести кудись подалі ряд військових частин, розташованих у прикордонній зоні. Якщо йдеться про вступ України до НАТО, то така вимога втрачає сенс, а якщо ні, то невже НАТО боїться, що Україна як держава, пов’язана хартією про особливе партнерство з НАТО, загрожуватиме чимось такій потужній організації?

У відповідь один, а за ним і другий високі посадовці НАТО зробили великі очі й заявили, що вперше чують про таку вимогу НАТО щодо України. Так, мовляв, вони знають, що скорочуються, ліквідовуються військові