IrenStasiuk - Місто під чарами, IrenStasiuk

— Ми не можемо йти далі самі, — тихо сказав він, повернувшись до Олени. Її очі зустрілися з його поглядом, і в них відображалося те саме тривожне почуття. Вони були готові до будь-яких випробувань, але це місце, цей момент був іншим.

— Хтось має допомогти, — сказала Олена, здавалося, розуміючи, що тепер їхній шлях не можуть пройти лише двоє. — Ти не один, і я теж не одна.

— Рідні, — додав Артем, його голос був спокійним, але від цього ще більш напруженим. — Якщо хтось зможе зрозуміти, що відбувається, то це вони.

Олена кивнула. Їй потрібно було більше, ніж просто підтримка Артема. Це був момент, коли вони мали об'єднати свої сили з родиною, щоб протистояти темним силам, які прокидалися в їхньому світі.

Олена витягнула телефон, і швидко набрала номер. З того боку лінії почулося знайоме «Алло?» — це була її мати.

— Мамо, — сказала вона, голос тремтів, але в ньому було щось вирішальне. — Нам потрібна твоя допомога. Щось відбувається в Києві. Щось сильне і темне. Ми знаходимося в Лаврі, і… не знаю, як це пояснити, але нам треба знати більше.

Вона почула, як у слухавці на мить стало тихо. Потім голос матері став серйозним.

— Олено, я знала, що ти відчуєш це. Багато чого приховано в цьому місті. Я зв'язуюсь з твоїм братом, він з нами. Всі знають, що місто змінюється. Я приїду, ми поговоримо.

Олена заплющила очі, відчуваючи полегшення. Вона не була сама. Тепер у неї була підтримка. І хоча їй було страшно, вона знала, що це необхідно — відкрито зіткнутися з тим, що відбувається в Києві.

— Дякую, мамо, — сказав вона тихо, і в її голосі було більше впевненості. Вона почувала, що це не просто допомога — це була частина їхнього шляху. Їхньої боротьби.

Поклавши телефон назад в кишеню, Олена підняла погляд на Артема.

— Вона приїде, — сказала вона, немов підтверджуючи власну рішучість. — І мій брат. Він багато знає про містику, про те, як працює ця магія. Він може допомогти.

Артем кивнув, хоча й відчував, що з кожним кроком, з кожною новою допомогою, їхня місія ставала ще складнішою.

— Я хочу, щоб ми були готові до всього, — відповів він. — Як би там не було, ці зміни вже не будуть такими, як ми думали. І наша боротьба — це не тільки про місто. Це ще й про нас.

В цей момент вони побачили, як з-за рогу вийшла інша фігура — високий чоловік із суворим, але знайомим обличчям. Це був брат Олени, Ярослав. Він, як і вона, мав риси матері, тільки з виразнішими, ще більш суворими лініями на обличчі. Його чорні волосся були трохи безладні, а очі — глибокі, що відображали тисячі історій.

— Ви це зробили? Ви справді змогли відчути? — його голос був спокійним, але в ньому був щось глибоке, ніби він уже давно знав, що щось відбудеться в цьому місті. Щось більше, ніж просто магія.

Олена не мала сумнівів, що Ярослав, як і її мати, був в курсі того, що відбувається в Києві. Він був одним із тих, хто добре розумів, як працює магія цього міста, і саме тому був частиною їхньої місії.

— Ми не можемо це зупинити без тебе, — сказала Олена, стоячи перед ним, спокійно, але з усім тиском ситуації, що зараз висіла в повітрі.

Ярослав подивився на них обох і в його погляді пробігли десятки думок.

— Київ змінився не просто так, — сказав він, дивлячись на Лавру, яка виглядала не менш загадково, ніж їхні спільні думки. — Ця магія тягнеться з найглибших коренів цього міста. І як би ми не намагалися впоратися з нею, ми не можемо уникнути її дії. Нам потрібно ще більше знати про ці сили.

— Ти правий, — сказав Артем, його голос був серйозним. — Ми повинні дізнатися, чому саме зараз це відбувається, і чому ми з вами в цьому всьому.

Ярослав обережно обернувся до них і, немов на знак, показав на один з віддалених входів у Лавру, де щось темне прокидалося в тіні будівель. Місто було не просто живим. Воно було спостерігачем, воно реагувало на кожен їхній рух.

— Підемо разом. І будьте готові до того, що побачите всередині, — сказав Ярослав, і його очі сяяли холодною рішучістю. — Київ випробує нас усіх.

Перші кроки всередину Лаври були важкими, повітря ставало більш густим. Олена відчувала, як магія, що все ще тягне їх у лабіринти стародавнього міста, поступово поглинає їхній світ. Вони вже не могли зупинитись.

Кроки лунали в тиші старовинного монастиря, і разом з ними, наче відголоски минулого, починала розгортатися невидима магія, що розтягувала простір між ними. Лавра виглядала так, ніби її камені дихали, і цей стародавній монастир став центром величезної енергії, яку важко було описати словами.

Олена йшла поруч з Артемом, і хоча їхнє серце билося майже в унісон, між ними була не тільки магія міста. Вона відчувала, як його присутність стала ще більш інтенсивною, як і його погляд. Якось так було важко дихати, і це було не від темряви навколо. Це був тиск, який виникав від того, що вони стали більш ніж союзниками, більше, ніж просто командою, що бореться за життя.

Олена зупинилася на мить, озираючись на Артема. Відчувала, як його очі, сповнені рішучості та переживань, впиваються в неї, ніби вони разом переживали вже не один бій.

— Артеме, — її голос був тихим, але напруженим, — ми не можемо просто йти далі, як нічого не сталося.

Вона підняла погляд і зустріла його очі. В них горіла така сила, що її тіло стиснулося від внутрішнього болю. Біль, що був не від рани чи темної магії. Біль, що був зсередини. І Олена знала, що більше не зможе приховувати те, що відчувала. Їхній зв’язок був таким, що він не потребував слів. І саме зараз, в цю мить, вона не хотіла нічого більше, ніж бути поруч з ним.

Артем підійшов до неї, і їхні погляди знову переплелися. Він не сказав нічого. Його рука мимоволі потяглася до її, і Олена відчула, як його пальці стиснули її долоню, мов заклинання, яке неможливо скасувати. Від цього жесту тепло пройшло по її тілу, заповнивши її всю.

— Олено… — його голос зірвався. Він наблизився до неї так, що між ними не залишалося жодного сантиметра. Погляд його очей був зосереджений і одночасно пристрасний.