IrenStasiuk - Місто під чарами, IrenStasiuk

Розділ 14. Випробування на межі

Київ змінювався з кожним новим кроком, і навіть міські пейзажі здавалося, що набувають нового значення. Але тепер вони стояли перед чимось набагато серйознішим, ніж просто магія або архітектура цього міста. Київ, який так довго був лише містом на карті, тепер став живим, і ця жива сила вимагає не просто уважності, але й певних жертв.

Артем йшов поруч з Оленою по вузькій вулиці, що вела до Лаври, вдивляючись у темні відблиски вітру, які переливалися на асфальті. Вже не було того спокою, що був раніше. Відчуття сили, що нагадувало хмару, яка все більше набирає обертів, росло в їхніх грудях. Вони відчували, що щось велике наближається.

— Що це? — Олена мимоволі зупинилася, її погляд був спрямований на старовинну, майже руйнівну будівлю, що височіла попереду. Лавра виглядала велично, але навколо неї була атмосфера якогось гнітючого спокою.

Артем почув її запитання, але його серце вже билося швидше, його руки стиснулися в кулаки.

— Ми не одні, — сказав він через зціплені зуби. — Я відчуваю їх. Вони… тут.

З тієї миті, як Київ почав змінюватися, вони відчували, що місто вбирає в себе нову магію, нову енергію. Але ця енергія не була однозначною. Вона могла як надихати, так і руйнувати. Вони тепер стали частиною цього нового Києва, і це не завжди було благословенням. Чим більше вони досліджували місто, тим більше розуміли: їхня боротьба не закінчиться так швидко.

Олена оглянулася на Артема. В її очах була і тривога, і рішучість.

— Ти знаєш, що нам доведеться пройти це разом, правда? — запитала вона, голос її був тихим, але в ньому відчувалась важливість кожного слова.

Артем кивнув, хоча й розумів, що з цього моменту нічого вже не буде таким, як раніше.

— Ми не можемо залишити це на півдорозі, — сказав він, дивлячись у темряву, яка вперше почала заповнювати місто. — Київ змінюється, і ми змінюємося разом із ним. Але ці зміни не будуть простими.

Марина йшла поруч, спокійно і впевнено, але й на її обличчі можна було помітити те, що не можна було приховати — відчуття наближення чогось важливого і небезпечного.

— Я відчуваю, що ми вже на межі, — сказала вона, зупиняючись на мить і дивлячись на них обох. — Все буде нелегко. Щось темне прокидається в Києві. І ми маємо бути готовими до того, що цей шлях не обіцяє нічого простого.

Здавалося, що сам Київ, що його вулиці, його будівлі, його камені стали живими й почали діяти як провісники. Кожен новий крок був наповнений невідомою загрозою. Вони проходили повз старовинні монастирі, де час немов би застиг, і відчували, що кожен їхній рух спостерігається, зважується. Київ був зараз як сильний маг, що пробудився і тепер прагнув перевірити тих, хто наважився змінити його.

Але чим далі вони йшли, тим більше Олена відчувала, як серце її стискається. Вона бачила, як Артем весь час перебував у роздумах, як він намагався зрозуміти, що відбувається. Вона знала, що йому теж важко, але чим більше вони разом долали цей шлях, тим більше вона розуміла — між ними тепер було більше, ніж просто зв'язок через місто. Вони стали частиною один одного, як два уламки одного цілого, і це зізнання було тепер невід'ємною частиною їхніх почуттів.

— Артеме, — сказала вона тихо, зупиняючись, і він теж зупинився. Вона поглянула на нього з такою інтенсивністю, що він відчув, як його серце швидше забилося. — Я знаю, що ти відчуваєш. Але… але ми не можемо дозволити собі відволікатися. Це місто потребує нас, і ми не можемо втратити контроль. Ти… ти не відчуваєш, що щось наближається?

Артем зупинився і повернувся до неї, його очі відображали сум’яття та непевність. Його серце билося сильно, і, хоча він намагався приховати це від Олени, вона все одно бачила кожен його рух, кожен погляд.

— Олено, я знаю, що ми більше не можемо просто йти. Ми повинні зробити вибір, і цей вибір не буде простим. Що якщо ми вже не здатні повернутися назад? Що якщо ми занадто глибоко поринули у ці зміни?

Олена закусила губу, і її серце тремтіло. Вона відчувала, як їхня зв'язок ставала дедалі сильнішою, але кожна миттєвість була сповнена терзань. Вони стали командою, але разом з цією єдністю приходили й більші ризики.

— Ти правий, — сказала вона тихо, погляд її був непохитний. — Але ми вже не можемо вибрати іншого шляху. Ти і я, ми вже тут. І якщо щось страшне нас чекає, ми будемо разом. І я не залишу тебе.

Артем подивився на неї, і в його очах знову з’явилася рішучість. Всі їхні почуття, всі їхні страхи тепер злилися в одну хвилю. Це був не просто шлях через місто. Це був шлях через самих себе. І разом вони були готові подолати це.

З того моменту не було місця сумнівам. Вони підійшли до Лаври, і як тільки їхні ноги ступили на її територію, все змінилося. Місто затихло, але це був не спокій. Це був натягнутий тендітний момент, коли кожен крок міг бути останнім. Створена ними магія не дозволяла їм повернутися назад.

В той момент Київ знову відреагував на їхню присутність.

Відчуття чогось темного — непередбачуваного і могутнього — пронизало їх до самого серця. Магія, яку вони викликали, почала вирувати в місті, як сила, яка не могла залишити їх у спокої.

Зараз їм доведеться пройти через справжнє випробування, і не тільки магічне. Їхні почуття, їхні стосунки, все, що вони пережили, піддасться найбільшим випробуванням, коли темні сили, що почали будуватися в тіні цього міста, зажадають від них більше, ніж вони готові дати.

І цей вибір, їхній шлях, стануть ключовими для Києва. І для них самих.

Лавра була перед ними. Її величезні стіни, покриті часом і магією, ховали безліч таємниць. Ніхто не знав, що саме відбувається всередині, але Олена відчувала, як її серце прискорюється. Сильніше за будь-яку магію, яка перепліталася у вулицях Києва, було це відчуття: ніби щось потужне й незворотне чекає на них у тіні цих каменів.

Артем стояв поруч, але він не міг відвести погляду від темних врат монастиря. Його руки стиснулися, і він помітив, як його власні пальці здригнулися, немов реагуючи на невидиму загрозу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍