Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

що перший удар московського війська прийшовся на литвинів — а відомо, що першим почав московський полк правої руки, що міг вдарити лише по лівому флангу війська князя Острозького. Але джерела одностайно твердять, що головнокомандувач союзного війська дуже велику увагу приділив тому, де і як розставити свої сили.

Головною ударною силою Острозького була, по-перше, його артилерія і, по-друге, загони польської важкої панцирної кінноти-копійників. Вірогідно, що частина артилерії разом із піхотою (загонами, озброєними як вогнепальною, так і холодною зброєю) встала в центрі, щоб підтримати загони кінноти. Також схоже, що велика батарея, можливо, більшість наявних гармат, стала на горбі позаду правого крила польсько-литовської позиції, що забезпечило більшу її далекобійність.

Є вказівки на те, що бойовий порядок союзників був розтягнутим — щоб ускладнити супротивникові спроби оточення. У той же час, бойовий порядок мав бути достатньо ешелонованим, бо під час бою переднім лавам приходили на допомогу підкріплення. Напевно, бойовий порядок був якоюсь варіацією «старого польського шикування», що мало забезпечити саме таку можливість. Можна припустити, що досить численна легша литовська кіннота утворювала «посилкові хуфи» на обох крилах бойового порядку (деякі джерела кажуть, що литвини були на обох флангах). У резерві князь Костянтин тримав 800 польських копійників.

Як уже було сказано, битву почав московський полк правої руки (можливо, спровокований обстрілом союзної піхоти з вогнепальної зброї та гармат). Проти нього вдарила надворна копійна корогва Самполінського. Московська засада, схоже, була виявлена і розбита, перш ніж змогла завдати свого удару в тил союзному війську. Побігши, вона змішала лави московського війська, і воно було змушене відступити. Воєвода Челяднин не підтримав (чи не зміг підтримати) атаку полку правої руки. Ще кілька разів московське військо атакувало союзників, але кожного разу бувало відбите. Не ясно, що саме вирішальним чином переламало хід бою. Згадують начебто хитрий маневр, коли литвини вдавано почали тікати та навели московську кінноту під постріли прихованих гармат і піхоти. Але кілька джерел свідчать, що під обстрілом гармат опинилися задні ряди московського війська і саме це визвало паніку. Схоже на те, що польські гармаші спромоглися вдало змінити наводку та зі своєї позиції на горбі накрити московську кінноту, скупчену в центрі своєї позиції між двома ярами, на граничній межі свого вогню. Паніка, що спалахнула серед кіннотників «великого полку», які не очікували цих пострілів, передалася іншим частинам московського війська. Потім була втеча, переслідування й безжальне винищення втікачів, і на завершення багато втікачів потонуло в багнах річки Кропивни.

Перемога була повна. Воєводи Челяднин, Голиця, ще тридцять з гаком менших воєвод потрапили в полон разом із двома тисячами своїх бойових товаришів. Більше трьохсот найзначніших полонених князь Костянтин негайно відіслав до короля Сигізмунда, а інших було розіслано по багатьох литовських замкам. Було захоплено московський табір і чи то п’ять, чи то двадцять тисяч коней. Про кількість загиблих польські джерела кажуть, що загинуло сорок тисяч від Москви, але невігласи кажуть, що лише п’ять. Авторові, одначе, здається, що «невігласи» скоріше мали рацію.

У важкій битві військо князя Костянтина перемогло супротивника, що переважав, показавши високу взаємодію і злагодженість. Треба сказати, що до перемоги князя також призвели помилки московських воєвод. Виснаженому битвою, хоч і переможному, війську князя Острозького не вдалося відбити Смоленськ, але небезпека вторгнення вглиб Литви та подальших територіальних втрат на користь Московської держави була ліквідована.

Військова справа та війни доби Кримського ханату

Політична історія Північного Причорномор’я у XIV — першій половині XVII ст.

У середині XV ст. на політичному обрії Східної Європи з’явилося нове державне утворення, яке неабияк вплинуло на темп історичних процесів у навколишніх землях, — Кримське ханство. До того Крим був одним із улусів Золотої Орди з центром у містечку Крим (сучасне місто Старий Крим), котре швидко перетворилося на визначний торговельно-ремісничий центр. Але ще за сто років до утворення незалежного Кримського ханства Золота Орда після короткочасного розквіту вступила у період повільного занепаду. Після смерті хана Джанибека (1357) і наприкінці недовгого правління його сина Бердибека (до 1359) Орду роздирали міжусобні чвари. Занепад центральної влади в Золотій Орді неминуче призвів до відокремлення частин її території.

Татарські намісники (еміри) Криму в другій половині XIV ст. вже почували себе повновладними володарями півострова. Зокрема, емір Мамай (розбитий згодом Дмитрієм Донським у Куликовській битві) у 1370-х рр. вважався на Сході суверенним правителем Криму. Подібне становище посідали на півострові й пізніші намісники золотоординських ханів: у 1380-х рр. — Бек-Пулад, у 1390-х — Таш-Тімур. Кримський півострів, довкола замкнений морем, давав вигідний захист проти всяких нападів; вузький перешийок між Кримом і континентом татари перегородили валами й ровами, побудували тут місто Перекоп і так убезпечили свої володіння.

У другій чверті XV ст., з розвитком відцентрових тенденцій у Золотій Орді, на підвладних їй теренах виникають кілька самостійних держав. Домінувала серед них Велика Орда (звана також Заволзькою) з центром у Сараї, котра претендувала на зверхність над усіма іншими новоутвореними ханствами: Астраханським, Казанським, Сибірським, Ногайським і Кримським (Перекопським). Формування останнього пов’язане з іменем Хаджи-Ґерая.

У перші десятиліття XV ст. Крим часто переходив від одного татарського можновладця до іншого. Після смерті Едигея, переможця Вітовта на Ворсклі у 1399 р. та погромника Києва у 1416 р., один з його синів Седі-Ахмет став співправителем золотоординського хана і володів Степом від Дону до Дніпра. У цей час Хаджи був змушений (як начебто нащадок Тохтамиша, тобто чингізид) тікати з Криму до Литви. Літописна традиція наступного століття стверджує, що Великий князь литовський Сигізмунд дав йому притулок у Литві й посадив у місті Ліда у теперішній Білорусі.

У 1443 р. до Хаджи прийшли посланці з Криму, запрошуючи його очолити кримські володіння. За підтримки нового великого князя Казимира Ягайловича у Вільні відбулася урочиста церемонія запрошення Хаджи татарськими послами, і литовський маршалок Юрій Радивил забезпечив повернення нового володаря до Криму. Хаджи Ґерай проголосив себе кримським ханом і заснував династію Ґераїв, що правила в Криму 340 років, аж до анексії ханства Росією 1783 р.

Новостворене Кримське ханство не було міцним. З одного боку, централізаторські тенденції в політиці ханів завжди зустрічали опір татарської знаті, причому в цій боротьбі обидві сторони шукали допомоги у сусідів. З іншого боку, економіка ханства базувалася на екстенсивних формах сільського господарства — кочовому скотарстві й примітивному рільництві, продукція яких не забезпечувала потреб населення.

Одне з головних своїх завдань Хаджи Ґерай бачив у підкоренні генуезьких колоній, які сплачували татарам необтяжливу данину за право вільно торгувати зі Сходом, Руссю, Литвою, Польщею та іншими країнами. Конфлікт Хаджи з генуезцями почався ще у 1430-ті р.