Марія Кореллі - Спокута сатани

наступного прийому у його високості: ми обидва, мій приятель і я, хочемо бути відрекомендовані.

− О-о… е-е… справді? Це дуже розсудливо з вашого боку. Прийоми у принца не такі метушливі, як дамські бали при дворі: швидко закінчуються, до того ж немає потреби з'являтися з від критим ліфом, ха-ха-ха! Хто вас відрекомендує?

Я назвав відому особу, яка мала безпосередній стосунок до двору, і граф хитнув головою.

− Шанована людина, кращого важко знайти, − сказав він ґречно. − А ваша книжка? Коли вона вийде друком?

− Наступного тижня.

− Ми маємо дістати її, ми неодмінно маємо дістати її, − сказав лорд Ельтон, удаючи, що дуже цікавиться. − Сибілло, ти повинна вписати її до твого бібліотечного переліку.

Вона погодилась, але, як мені здалося, дещо байдужно.

− Ні, ви повинні дозволити мені піднести її вам особисто, − сказав я. − Сподіваюсь, ви не відмовите мені в такому задоволенні.

− Ви дуже люб'язні, − проговорила вона, підводячи на мене свої чудові очі, − але я певна, мені пришлють її з бібліотеки: там знають, я все читаю. Хоча, зізнаюся, особливо цікавить мене творчість Мевіс Клер.

Знов ім'я цієї жінки!

Мені стало прикро, але я не хотів цього виявляти і сказав напівжартома:

− Я заздритиму Мевіс Клер.

− Багато чоловіків заздрять їй, − спокійно відповіла леді Сибілла.

− Ви насправді її захоплена шанувальниця! − вигукнув я не без здивування.

− Так, мені подобається, коли жінка вивищується з такою гідністю, як вона. Я не маю таланту, і це одна з причин, чому так ціную його в інших жінках.

Я вже добирав підхожий комплімент, щоб відповісти на її самокритичну заввагу, але раптом почувся жахливий зойк, подібний до крику замученої тварини, і ми всі миттєво посхоплювались зі своїх місць. Перші секунди ми стояли нерухомо, дивлячись на Ріманського, який підходив до нас зі стурбованим виглядом.

− Боюся, − сказав він зі співчуттям, − що графині не зовсім добре. Чи не краще вам підійти до неї?

Знову несамовитий зойк перервав його слова, і ми побачили охоплену жахом леді Ельтон, яка билася в страхітливих конвульсіях, немов змагаючись із незримим ворогом. В одну мить судоми викривили її обличчя так, що воно майже втратило людську подобу, і між хрипінням можна було розчути слова:

− Боже милосердний! О Боже! Скажіть Сибіллі!.. Моліться… моліться Богу… моліться…

І вона важко впала на подушки, безмовна й нерухома.

Усі перелякалися. Леді Сибілла разом із міс Шарлоттою кинулися до графині; Даяна Чесней затремтіла і, настрахана, відступила назад. Лорд Ельтон підбіг до дзвоника й став несамовито смикати поворозку.

− Покличте лікаря! − гукнув він до слуги, який з'явився в дверях. − 3 леді Ельтон стався другий удар! її негайно треба віднести до її кімнати.

− Чи можу я чимось допомогти? − спитав я, скоса глянувши на Ріманського, який стояв трохи далі, мовчазний, наче статуя.

− Ні, ні, дякую! − і лорд вдячно потиснув мені руку. − їй не слід було спускатися, це надто збентежило її. Сибілло, люба, не дивись на неї, це схвилює тебе. Міс Чесней, прошу вас, ідіть до себе, Шарлотта зробить усе можливе…

Двоє слуг прийшли, щоб віднести непритомну графиню нагору, і коли вони повільно проносили її в труноподібному ліжку, один із них накинув запинало на її обличчя, щоб сховати його. Але до того я встиг побачити спотворені риси леді Ельтон. Незгладний жах відбився на її змертвілому обличчі, жах, який може існувати, здавалося, лише в уяві живописця як образ душі, що загинула в муках. Очі закотилися й вирячились, немов скляні кулі, і в них застиг вираз дикого відчаю. Маска страху була такою потворною у своїй нерухомості, що я мимоволі згадав моторошне видіння попередньої ночі, бліді обличчя трьох примар, які налякали мене. Погляд леді Ельтон тепер нагадував їхні погляди! З відразою я відвів очі й був дуже втішений, побачивши, що Ріманський уже прощається з господарем, висловлюючи йому співчуття з приводу його домашнього нещастя. Сам я підійшов до леді Сибілли, узяв її холодну тремтливу руку і підніс шанобливо до вуст.

− Мені так прикро, − прошепотів я. − Я б хотів чим-небудь допомогти, втішити вас!

Вона глянула на мене; очі її були сухі та спокійні.

− Дякую. Лікарі попереджали, що з моєю матір'ю може стати ся другий удар, який відніме їй мову. Це справді дуже прикро; ймовірно, вона проживе так іще декілька років.

Я знову висловив співчуття.

− Чи можу я прийти завтра, щоб дізнатися, як ви почуваєтесь?

− Це буде дуже люб'язно з вашого боку, − байдужно відказала вона.

− Але чи зможу я побачити вас, коли прийду? − спитав я тихо.

− Якщо хочете − звичайно.

Наші погляди зустрілись, і я інстинктивно зрозумів, що вона читає мої думки. Я потиснув її руку − вона не опиралася; потім із глибоким поклоном я залишив її, щоб попрощатися з лордом Ельтоном та міс Чесней, яка здавалася схвильованою та переляканою.

Міс Фітцрой покинула кімнату разом із сестрою й не повернулася, щоб побажати нам доброї ночі.

Ріманський на хвилину затримався з графом, і коли наздогнав мене в передпокої, то я побачив, що князь якось по-особливому всміхається сам до себе.

− Важкий кінець для Гелени, графині Ельтон, − сказав він, коли ми вже сиділи в кареті. − Параліч − найгірше з усіх фізичних покарань, які можуть спіткати таку метку даму.

− Вона була меткою?

− Так, можливо, це надто м'яке слово, але іншого я дібрати не можу, − відповів він. − Коли вона була молодою − а нині їй близько п'ятдесяти, − вона робила все, що може негожого робити жінка. Вона мала купу коханців. Один із них регулярно сплачував борги її чоловіка − граф охоче пристав на це.

− Що за ганебна поведінка! − вигукнув я.

− Ви так вважаєте? Облиште! За наших днів у «верхній десятці» суспільства легко прощають подібні вчинки. Якщо дама має коханців, а її чоловік до них прихильний, то що ж? Ваше сумління занадто вразливе, Джеффрі!

Я мовчав, заглибившись у роздуми.

Мій товариш запалив папіроску і запропонував мені; я машинально взяв одну, але не запалив.

− Я зробив помилку сьогодні ввечері, − вів далі Лючіо. − Не треба було співати цієї «Останньої пісні кохання». Річ у тім, що слова належать перу одного з колишніх шанувальників її милості, такого собі поета, і вона