Марія Кореллі - Спокута сатани

− відповів ліниво Ріманський. − Моїм першим маестро був один люб'язний соловейко. Коли сходив повний місяць, соловейко сідав на соснову гілку й пояснював мені з дивовижною терплячістю, як виводити чисті рулади, каденції та трелі; коли я навчився цього, він показав мені найкращу методу застосування гармонійних звуків до поривів вітру, таким чином виклавши мені науку контрапункту. Акордів я навчився від старого Нептуна, який був настільки добрий, що спеціально для мене викинув на берег кілька найбільших своїх бурунів. Він від народження наділений гучним голосом, а позаяк був іще дещо збуджений, то мало не оглушив мене своїми наставляннями! Але оскільки учнем я показав себе здібним, він покликав свої хвилі назад, і вони з такою легкістю котилися піщаним берегом між камінців, що я тієї ж миті збагнув таємниці арпеджіо. Заключний урок дала мені Мрія − містичне крилате створіння; вона проспівала мені у вуха лише одне слово, і слово це не має відповідника в мові смертних, але після тривалих зусиль я віднайшов його в гамі звуків. Найкращим було те, що мої викладачі не вимагали винагороди.

− Ви не тільки музикант, а ще й поет, − сказала леді Сибілла.

− Я? Поет? Згляньтеся! Навіщо ви так жорстоко покладаєте на мене це тяжке звинувачення? Краще бути розбійником, ніж поетом: до розбійників ставляться з більшою повагою та прихильністю, ніж до поетів, принаймні у пресі! Для меню розбійничого сніданку знайдеться місце в найповажніших часописах, тоді як про поета, якому нечасто випадає задовольняти свою потребу сніданку й обіду, ніхто й не думає піклуватися. Називайте мене ким хочете, тільки, благаю вас, не поетом. Навіть Теннісон[14] зробився молочником-аматором, щоб якось приховати сором писання віршів.

Ми всі засміялися.

− Але погодьтеся, − сказав лорд Ельтон, − останнім часом розплодилося забагато поетів, і не дивно, що нам їх уже досить і що поезія нині в неласці. Поети здебільшого такий химерний на род − жінкуваті, малодушні, брехливі скиглії.

− Ви, звісно, говорите про «нових» поетів, − завважив Лючіо. − Так, нова література − це колекція бур'янів. Мені інколи спадає на думку, з філантропічних міркувань, заснувати фабрику цукерок та найняти цих хлопчаків, щоб вони писали епіграфи до бісквітів. Це приборкало б їхню злобу та забезпечило би певними кишеньковими грішми, адже нині вони не отримують за свої книжки ані цента. Але я не називаю їх поетами − це просто віршомази. Існують двоє-троє справжніх поетів, але, так само як пророки зі Святого Письма, вони «поза товариством», і сучасники не визнають їх; ось чому я побоююсь, що мого любого Темпеста публіка не зрозуміє, попри всю його геніальність. Товариство надто щиро полюбить його, щоб дозволити йому підняти лаври з пилу та куряви.

− Чому з пилу та куряви? − спитав я.

− О, запевняю вас, саме там вони й лежать! − відповів він весело. − Лаврам там краще, вони не ростуть у теплицях.

Тієї хвилини до нас підійшла Даяна Чесней.

− Леді Ельтон просить, щоб ви заспівали, княже, − сказала вона. − Ви справите нам таку приємність? Будьте ласкаві! Щось простеньке − нехай це заспокоїть наші нерви після вашої чудової, але страшної музики! Ви не повірите, але, далебі, я почуваюся геть пригніченою!

Лючіо склав руки в покаянному жесті.

− Пробачте мені! Я завжди роблю те, чого не треба робити! Міс Чесней засміялася трохи нервово.

− О, я пробачу, але лише за умови, що ви заспіваєте.

− Слухаюсь вас!

Він знову повернувся до рояля і, загравши вигадливу мінорну прелюдію, заспівав станси такого змісту:

Спи, моя кохана, спи!

Будь терплячою!

Навіть після смерті ми зберігатимемо

нашу таємницю!

Нема більше в цілому світі

такого кохання, як наше, такого відчаю, як наш!

І наші душі, що насолоджуються гріхом,

не дістануться ані пекла, ані небес!

Спи! Моя рука тверда!

Холодна криця, блискуча й чиста,

устромляється в наші серця, проливаючи

нашу кров, неначе вино!

Гріх надто солодкий,

і якщо кохання мусить бути нашою ганьбою,

ми звинуватимо богів, які влили в нас любов разом із подихом

і до смерті закатували нас пристрастю!

Ця дивна пісня, виконана потужним баритоном, у якому вчувалась і сила, і ніжність, змусила нас здригнутися. Знову ми всі змовкли, охоплені якимось страхом, і знову Даяна Чесней перервала мовчання.

− Оце, на вашу думку, простеньке?

− Звичайно. Що ж може бути в цьому світі простіше, ніж Любов і Смерть, − відповів Лючіо. − Ця балада називається «Остання пісня кохання», у ній ідеться про коханця, який хоче вбити свою кохану й себе. Подібні випадки трапляються мало не щодня, ви дізнаєтеся про них із газет, − хіба це не банально?

Його перервав різкий голос, який звучав владно:

− Де ви навчилися цієї пісні?

XIV

Це говорила паралізована графиня. Вона намагалася звестись на ліжку, й обличчя її мало вираз непідробного жаху. Її чоловік поспішив до неї, і Ріманський із цинічною посмішкою на вустах вийшов з-за рояля. Міс Шарлотта, досі спокійна й мовчазна, підхопилася й кинулась до сестри. Леді Ельтон була дуже схвильована і, здавалось, набула надприродної сили.

− Облиште мене, я не хвора, − нетерпляче проказала вона, − я почуваюся краще, набагато краще, ніж завжди. Музика добре на мене впливає. − Звертаючись до чоловіка, вона додала: − Попросіть до мене вашого приятеля, я хочу з ним поговорити. Він має чудовий голос, і пісня, яку він співав, знана мені: пам'ятаю, я чи тала її… в альбомі… дуже давно. Я хочу знати, де він знайшов її.

Ріманський приступив до неї, і лорд Ельтон присунув для нього стілець.

− Ви зробили з моєю дружиною диво, − сказав граф. − Уже кілька років я не бачив її такою пожвавленою.

І, залишивши їх удвох, він приєднався до нас: леді Сибілла, я та міс Чесней − ми сиділи втрьох, підтримуючи більш-менш невимушену розмову.

− Лорде Ельтон, я щойно висловив надію, що ви та ваша дочка відвідаєте мене у Віллосмірі, − сказав я.

Він насупив був брови, але за мить змусив себе всміхнутися.

− Ми будемо в захваті, − промимрив він. − Коли ви вступите у володіння?

− О, якомога швидше! У місті я лишаюся тільки до